Розділ №6. Його особиста сповідь

Порожня зала завмерла у напівтемряві. Тепле світло проривалося крізь тонкі щілини штор, відбивалося від дзеркал та пускало зайчики на підлогу. Прохолодне повітря з напіввідкритого вікна змішувалося із запахом натруджених тіл та ледь відчутного аромату кави, яку декілька хвилин тому заварив кавовий апарат. Я стояла посеред залу, дивлячись у власне відображення. Здавалося, це була зовсім не я. Втомлена, розтріпана, з почервонілими від безсоння очима. З довгим хвилястим волоссям, кістлявим тілом та тонкими руками. Чорна спортивна футболка приховувала шрам на спині та дозволяла мені на мить удати, що мого минулого не існувало. Що там не було ніякого шраму, не було ніякої пожежі та не було жодних лікарень.

Доторкнувшись до кнопки на колонках, я увімкнула музику та стала слухати новий трек Даніеля, з яким ми мали невдовзі дебютувати. Цікаво, якщо хореографію ставив не він, то який шанс того, що “Музикант минулого року” не писав ці треки теж? Що, як все те, про що говорилося в ЗМІ, лише зовнішня завіса, котру накладали гроші Граундів та безмежна реклама? Двері раптово відчинилися, відриваючи мене від всіх цих  думок і в залу увійшла Лейла — та сама колючка, котра ладна була мене вбити за розмову з Даніелем. Вона мовчки увійшла та сіла на лавку, перезуваючись з високих підборів у зручні кросівки. 

— Ти теж хочеш потренуватись? — поцікавилась, обводячи поглядом її руде волосся. Дівчина підняла на мене холодний погляд і закинула ногу на ногу. 

— Ні, я своє відпрацювала на сьогодні. Але маю ще плани, — вона на мить відхилилася на стіну й обвела мене пильним поглядом. — У тебе є хлопець?

— Мене не цікавлять стосунки, — знизала плечима та зручніше вмостилася на паркеті. Ставати на її шляху мені аж ніяк не хотілося — все одно не переплюну. А от здобути її союзником було б доречно. 

— Невже? — не повірила вона, криво усміхаючись. — Тоді які чоловіки тобі подобаються? Чи ти по дівчатах? 

— Ні, я скоріше по тих, хто здатен віддати своє життя за те, що робить. Даніель не схожий на такого, вірно ж? — Лейла здійняла брову та склала свої речі в сумку. — Мене цікавлять лише танці, розслабся. Завести інтрижку з керівником, щоб потім залишитись без нього і без роботи — така собі перспектива.

— Я не залишусь без нього, — холодно вимовила вона. 

— Прекрасно, тоді я не залишусь без роботи, — посміхнулася їй. — Танцюватиму з вами аж поки остаточно не доб'ю себе понаднормовим графіком, куплю собі будиночок коло озера та стану тією самою щасливою бабцею з десятьма котами, яка їздить на байку в магазин та божеволіє від чоловіків з татуюваннями, пірсингом, у шкіряних куртках.

— Це ти зараз Вільяма описала? — нарешті стала розслаблятися вона. — Дівчинко, він може й виглядає як бог, коли танцює, але там всередині таке пекло, що він спалить тебе живцем та відправить напряму в небеса. І будеш ти літати недобитим жайворонком двадцять чотири години, сім днів на тиждень. Я ще ні разу не бачила, щоб йому не те щоб сподобався хтось зовнішнє, щоб його хоча б влаштувало як хтось танцює. Гіршого характеру годі шукати. 

— Як же добре, що я не збираюся заводити стосунки з ними. 

— Сподіваюся на те, — відповіла Лейла, здіймаючись з місця. — Я пішла. Не вбий себе ненароком. Ти нам потрібна жива завтра. 

Двері зі скрипом зачинилися, залишаючи мене на самоті. Я мовчки здійнялася з підлоги, увімкнула музику та стала повторювати хорео до нового треку. Поки воно ще свіже в голові, можна було трішки розслабитись та віддатися музиці, без постійного повтору на телефоні.  Я відчувала, як напружуються мої м’язи, як вигинається тіло, відтворюючи кожен акцент, але щось усе ще було не так. Відображення в дзеркалі здавалося надто скованим, машинальним та не живим. Знову і знову. Трек за треком. Рух за рухом. Вивчити послідовність було напевно найпростішим у танці. А от вкласти в цю послідовність якийсь сенс, якісь слова та почуття — вдавалося важко. Особливо, коли не хотілося показувати ці емоції навіть собі. 

— Ти надто багато думаєш, — почулося зі сторони дверей. — Думаєш глядачі зможуть прочитати твої думки, якщо ти вкладеш трохи свого болю в рухи? Та хоч розбийся вщент — вони не помітять цього, аж поки Дан не спіткнеться об твоє мертве тіло на сцені. 

— А ти вмієш підтримати, — зауважила, повертаючи обличчя в сторону входу. 

— Вибачай вже, я не найприємніша людина у світі, — чоловік мовчки підійшов ближче, натиснув на кнопку та став поруч зі мною перед дзеркалом у вихідну точку. — А тепер спробуй начхати на те, як тебе бачитимуть люди й просто відчувай. 

Гітарна партія вдарила по барабанних перетинках. Щось всередині зірвалося разом зі струнами, віддаючись болем поміж ребер. Я на мить дозволила собі заплющити очі й віддалася мелодії. Більше не було дзеркала, не було пронизливого погляду, не було вагань чи нав'язливих думок — тільки я і музика. Кожен жест ставав криком, ударом та тваринною люттю. Я подумки відбирала життя дотиками, стискала чужу шию пальцями та розбивала об підлогу все, що мала. 

Я не знаю, скільки часу минуло, поки музика не стихла. Відкривши очі, я побачила такого ж розлюченого Вільяма. З чорних очей зникли зрачки. Довге волосся сплуталося та ледь помітно прилипло до обличчя. Здавалося, що він зараз теж бажав когось вбити власними руками. Це настільки чітко читалося, що зустрівшись поглядом у дзеркалі, по моїй шкірі промайнула хвиля холоду. 

— Це вже більше схоже на правду, — сказав він, роблячи кілька кроків вперед та зупиняючи наступний трек. Моє серце продовжувало шалено битися, поки я роздивлялася спину, до якої прилипла футболка. Гостре обличчя на мить повернулося в мій бік і він запитав, серйозно дивлячись в мої очі. — Ти колись хотіла зруйнувати чиєсь життя…? Розібрати по цеглинках та стерти в порох. Так, щоб в тієї людини не залишилось навіть себе самої ж. 

— Дивне питання,  — нервово відповіла, намагаючись зберігати спокій та придумати якусь “правильну” відповідь на це питання. Але моє серце билося настільки сильно, що я ледь встигла прикусити губу, щоб не відповісти йому “так”.