РОЗДІЛ 7

Ліара

Коли ви з новою подругою влізаєте в чуже розслідування, просто в день, коли в академії зникає адептка, вельми очікувано, що ректор буде вами незадоволений. Ймовірно навіть напише вашим батькам, попри те, що з вами усе добре, ніхто не постраждав, і взагалі, формально ніяких правил ви не порушували.

А, і за нові підказки, які ви знайшли й так любʼязно надали поважним слідчим, вам ніхто не подякує. Натомість накажуть не лізти у те, на що не маєте ліцензії.

Несправедливо? Звісно. Та я не була здивована, хіба що трішечки розчарована.

Усе погіршувала раптова поява Семюеля, що вирішив, що в нього є важливіші справи, крім як розважатися з іншими дівчатами за моєю спиною, а саме — вдавати з себе павича й бодатися із цим диваком, що чомусь постійно опиняється поруч зі мною.

Я чесно не знала скільки ще зможу миритися з його огидною поведінкою, щоб мій план помсти не пішов мантикорі під хвіст, бо після того, що він влаштував під дверима кабінету ректора, мені хотілося провалитися під землю, а заразом потягнути Семюеля за собою, щоб там і поховати.

— Вибач, за те, що було нещодавно, — тихо промовив він.

Після того, як пригода з ректором закінчилася, Семюель визвався провести мене до моєї кімнати, щоб переконатися, що мене не потягне знову у ліс, і що той брюнет триматиметься від мене якнайдалі.

Я, звісно, сама була не в захваті від його компанії, але ця його дурна ревність мене розізлила. Ніби він мав якесь моральне право заборонити мені з кимось спілкуватися!

Навіть якби він не був зрадником, я — не його власність! А, враховуючи те, як Семюель розважався, перш ніж дізнався про те, що я тут, тим паче!

Та я не могла промовити усе це вголос. Принаймні не зараз.

Звісно, на фоні того, що в академії відбувалося щось недобре, і, ймовірно, протизаконне, моя дрібʼязкова помста була дурнею, проте образа, що мені завдав Семюель, була надто сильною, щоб просто її відпустити. Тож я збиралася піти до кінця.

На жаль, того вечора моя голова була надто забита думками про Емілі та речами, які ми з Юмі нещодавно знайшли, щоб вигадати для нього щось по-справжньому феєричне, й довелося обмежитися тим, що я “випадково” наступила йому на ногу підбором, а тоді так само “випадково” зачепила його дверима, які, насправді, анітрохи не заклинило.

— Вибач, будь ласка! — затуливши долонями рота, промовила я, поки Семюель, стогнучи, тримався за свій ніс. Не розбитий, звісно, я його ледь зачепила, а втім і це трохи тішило.

— Нічого… Нічого, — запевнив він мене, натягнуто всміхаючись, — То дрібниці.

— Тобі не боляче? Я могла б начаклувати трохи льоду…

— Ні! — миттю відказав Семюель, а тоді, зрозумівши, що зробив це надто різко, виправився: — Ні… В цьому немає потреби, правда. Мені геть не боляче, та і я сам винен, що підліз. Все гаразд, Ліаро.

Я спохмурніла, бо насправді хотіла ляснути його сильніше, і водночас… Не хотіла. Я була закохана в нього так довго, мріяла про те, як ми одружимося, яким буде наше спільне життя… А він просто зіпсував усе це.

А тепер це ще й не найбільша моя проблема, бо з Емілі щось сталося, або це вона щось зробила з тією дівчиною, і я навіть не можу як слід постраждати через розбите серце, бо в порівнянні із цим це просто дурня. І це так несправедливо!

— Ну чого ти? Мені правда не болить… — Семюель, звісно, вирішив, що я засмутилася через це, і притягнув мене в свої обійми.

Колись я обожнювала, коли він це робив. Як він гладив мене по волоссю й шепотів різні приємності, а я вдихала його запах і почувалася такою захищеною… Якою ж наївною я була!

Я завжди любила свій дар повітряної магії, але вперше пошкодувала, що не належу до менталістів. Тоді він ніколи не зміг би мене обдурити. І Емілі також.

Як мені тепер комусь вірити?

Ну гаразд, можливо я занадто драматизую. Декому я таки вірити можу, наприклад батькам і Мірі. Та і не всі люди у світі зрадники та брехуни. Я це чудово розуміла, проте… Я ж навіть не здогадувалася, що Семюель на таке здатний. Ніколи не думала, що він так вчинить зі мною.

Коли я нарешті опинилася в кімнаті, й нас розділили двері, я мала б відчути полегшення, і частково так і було, доки я не зіштовхнулася з неприязними поглядами сусідок.

Я так довго уникала їх, що майже забула наскільки усе погано.

Будь-які надії на те, що непорозуміння між нами вирішиться миром, розтанули, щойно я увійшла до ванної кімнати, й помітила, що один з моїх флаконів, той, в котрому зберігався подарований мамою шампунь, не до кінця закручена кришка. Та і взагалі, стояв він не так, як я його залишила вчора.

Обережно наблизившись до нього, я підхопила флакон двома пальцями і принюхалася. Приємний квітковий аромат був доволі сильним, і все ж не таким, яким я його памʼятала. Він став трохи кислуватим. Ледь-ледь, і, якби не деталь із кришкою, я навряд звернула б на це увагу.

Скосивши очі на двері, я підняла флакон на рівень очей і підозріло оглянула його, намагаючись зрозуміти що саме мені в нього підмішали. А в тому, що саме це вони й зробили, я не сумнівалася.

Ще зранку я була готова списати їхню неприязнь на те, що вони повірили чуткам, нібито я невдало пожартувала над всією академією, але тепер, коли зникла першокурсниця, вони мали б зрозуміти, що я не брехала.