Частина 61 Не втратити знову

Яр

Двері за Поліною тихо зачинилися.

У кабінеті запала тиша.

Я ще кілька секунд дивився на двері, ніби досі відчував її присутність.

— Ну що... Дочекалися.

Я мовчки дістав із кишені пачку цигарок.

— Не починай.

— Та я й не починаю.

Сергій сперся плечем об стіну.

— Просто давно не бачив, щоб ти так дивився на когось.

Я прикурив і зробив глибоку затяжку.

— Сам не думав, що ще колись зможу.

Сергій кивнув.

— Бережи її.

Я перевів на нього погляд.

— Саме це мене й лякає.

— Через тих, хто був тоді?

Я мовчки кивнув.

— Я більше нікого не поховаю, Сергію.

Сергій важко видихнув.

— Тоді зроби все, щоб цього не сталося.

Він на мить усміхнувся.

— Хочу тебе порадувати.

Я скептично всміхнувся.

— Ну?

— Олексіївський тут ні до чого.

Сергій схрестив руки на грудях.

— Це гравець іншого рівня. Із дуже великими грошима.

Він поклав теку на стіл.

— Наші люди вже перевірили. Почерк не його.

Я насупився.

— Думаєш, хтось вирішив зайти на мою територію?

— Думаю, хтось дуже добре заплатив, щоб це сталося.

Я перегорнув кілька сторінок.

— І хто?

Сергій знизав плечима.

— Поки не знаємо. Але грошей там достатньо, щоб купити потрібних людей.

Він помовчав.

— Хоча іноді зв’язки важать більше за гроші.

Я закрив теку й відклав її вбік.

— Як наші хлопці?

Сергій важко видихнув.

— Тримаються. І, якщо чесно, дякувати треба дівчатам.

Він ненадовго замовк.

— Вибач, що Надя попросила Поліну приїхати. Іншого виходу не було. Поранених було занадто багато.

Сергій опустив погляд.

— Вони з Надею буквально витягнули багатьох із того світу.

Я мовчав.

— Але... не всіх.

Він важко ковтнув.

Я лише стиснув щелепи.

Я знав, що таке втрачати своїх.

І до такого неможливо звикнути.

За кілька секунд Сергій уважно подивився на мене й раптом усміхнувся.

— Друже... ти, дивлюся, прямо цвітеш.

Я лише мовчки глянув на нього.

— Так і треба.

Він поплескав мене по плечу.

— Серйозно, Яре... вдягни вже сорочку. Ти, звісно, качок, але я сюди не твої кубики преса оцінювати прийшов.

Я фиркнув, загасив цигарку в попільничці й неохоче підвівся.

Біла сорочка лежала на спинці дивана.

Ще зовсім недавно на ній була Поліна.

Ця думка промайнула в голові, коли я накинув сорочку на плечі й почав застібати ґудзики.

— Задоволений?

Сергій засміявся.

— От тепер інша справа.

Він знову поплескав мене по плечу.

— Добре, я пішов. Справ ще вистачає.

Уже біля дверей він озирнувся.

— І дивись мені... не вдарся головою в цю романтику, Ромео.

Я фиркнув.

— Іди вже. Наді привіт.

Сергій розсміявся й вийшов, тихо зачинивши за собою двері.

Я залишився сам.

На столі лежала відкрита тека з документами.

Але погляд уперто повертався до дверей, за якими щойно зникла Поліна.

Я провів долонею по обличчю й важко видихнув.

Я знайшов те, що давно вважав утраченим.