Частина 60 Дороги назад не має

Ранок зустрів мене приємною втомою в усьому тілі.

Я повільно розплющила очі.

Кілька секунд просто лежала, дивлячись у стелю, і не рухалася.

У кабінеті було тихо.

Настільки тихо, що я чула власне дихання.

А потім спогади повернулися.

Один за одним.

Його погляд. Його руки. Його голос.

Ця ніч.

Я мимоволі усміхнулася, але усмішка одразу змінилася дивним відчуттям тривоги.

Бо тепер усе було інакше.

Ми з Яром більше не могли зробити вигляд, що між нами нічого немає.

Я підвелася й накинула на себе його сорочку, що лежала на спинці крісла.

Перевела погляд до письмового столу.

Порожньо.

Яра не було

Лише двері на балкон залишилися прочиненими, впускаючи до кабінету прохолодне світанкове повітря.

Я вийшла назовні.

Холод одразу торкнувся оголених ніг, змусивши мене мимоволі здригнутися.

Яр стояв до мене спиною, спершись долонями на поручні балкона. Між пальцями тліла цигарка, а сизий дим повільно розчинявся в ранковому небі.

Здавалося, він зовсім не відчував холоду.

Я закусила нижню губу.

Повітря було просякнуте знайомим запахом його одеколону, змішаним із тютюновим димом.

Повільно підійшла ближче.

Моя долоня обережно лягла на його плече.

Він не здригнувся.

Лише накрив мою руку своєю.

— Уже прокинулася? — тихо запитав він, не відводячи погляду від горизонту.

— А ти, схоже, зовсім не спав...

Він ледь усміхнувся.

— Не зміг.

— Ця ніч... і цей ранок такі дивні.

Я на мить замовкла, озираючись довкола.

— До речі, котра година? Уже, мабуть, одинадцята?

— Десята п'ятдесят одна. — Він зробив ще одну затяжку. — Після такої ночі тобі не завадило б трохи відпочити.

— Я зовсім забула... Надя не шукала мене?

— Шукала. Я сказав, що ти відпочиваєш. Просила передати, щоб не хвилювалася.

— Тобто вона знає?

Кутик його губ ледь смикнувся.

— Думаю, відсутність одягу на тобі сказала їй більше, ніж будь-які слова.

— Вона просила мене лише про одне — не залишати тебе. Просто бути поруч.

— Дивно... Я все життя був упевнений, що нікого біля себе не потребую.

Він повернув голову до мене.

— Виявилося, помилявся.

— Ну, якщо не потребуєш, великий босе... — я ледь усміхнулася. — Тоді піду одягатися. Увечері в мене зміна, треба бути на підстанції.

— Великий бос зараз думає не про роботу.

Він зробив крок ближче.

— А про те, що ти майже добу була на ногах. І це без урахування цієї ночі.

— Яре... — я ледь усміхнулася. — Це моя робота. Відпочину вдома. Та й, чесно кажучи, у тебе жахливо незручний диван.

Я підняла руку й ніжно провела пальцями по його щоці.

Він тихо хмикнув.

— Отже, проблема була в дивані?

Я тихо засміялася.

— Звісно. Усе, відпускай мене. І взагалі, як тобі тільки не холодно?

— Звик. А от ти вже тремтиш.