Глава 25 - Забирайся геть!

Влітку 1943 року англо-американські війська розпочали "Італійську кампанію". Спочатку вони здійснили висадку на острів Сицилія, а згодом перейшли і на Апеннінський півострів. Антифашистський рух досяг свого піку. Муссоліні вже був маріонеткою в руках Гітлера, який також чітко розумів своє проблемне становище. А вже влітку 1944 року партизанська армія нараховувала більше ста тисяч італійців. За дії цих самих партизан німці та Чорні бригади прихильників Муссоліні жорстоко мстили мирним жителям.

Але в цей час був схоплений та вбитий на своїй віллі Васко Казіні.

До Алессандро на вулиці підбіг маленький хлопчик.

- Алессандро, на тебе вже очікує Вінченцо на віллі Казіні.

- Що? - здивувався Алессандро.

- Вони казали, щоб я тобі передав, якщо ти за годину не прийдеш, то вони приймуть рішення без тебе.

- Oh Madonna!!! - Алессандро побіг на віллу, навіть не розуміючи, що там коїться.

За п'ятнадцять хвилин він був на місці. Що тільки він собі не уявляв за ці п'ятнадцять хвилин. Його зустрів Вінченцо.

- Привіт, amico, - привітався Вінченцо.

- Що тут у вас коїться?! - почав кричати Алессандро.

- То подарунок тобі від нас. Невеличкий подарунок. Ходи за мною.

Вони піднялись на другий поверх, у велику та світлу кімнату. В кімнаті було шість хлопців та Енцо.

- Алессандро, чекати на тебе, коли ми схопили Васко, не було змоги. Він почав тікати. Ми вимушені були його застрелити. Його тіло лежить позаду вілли. Але... Ось, - Енцо показав рукою на стілець в кінці кімнати.

То була мама Клаудіо Казіні. Очі Алессандро вмить налились кров'ю.

- То чого ви мене покликали? У вас і без мене вийшло б усе чудово! - відповів розгніваний Алессандро.

- Ні! Тільки ти вирішиш її подальшу долю! - крикнув Енцо.

- Добре. Залиште мене з нею. Тільки розв'яжіть її нарешті!

Усі вийшли. В кімнати залишилась мати Клаудіо Казіні та Алессандро.

- Вітаю Вас, - спокійно та тихо привітався Алессандро.

- Мій маленький Алессандро. Мій ти красунчик... Яка біда! - жінка почала плакати.

- Стули пельку. Прошу. Твої сльози викликають в мене лише почуття відрази, - все так же спокійно говорив Алессандро.

- Вибач мене, - говорила крісь сльози жінка.

- Я тобі сказав стулити пельку. Слухай мене уважно. Кажу я один раз. Твого чоловіка вбили на твоїх очах. Гітлеру та усім його союзникам надійшов кінець. Вся твоя клята сім'я лизала їм руки. Ви вбили мого батька. Але ти мені не потрібна. Забирайся геть! І щоб мої очі тебе ніколи не бачили. Тікай з країни. І подалі. І головне... Я всеодно знайду Клаудіо, твого сина. Я всеодно його дістану. І вб'ю. Живи з цим. Забирайся!

- Мій... Мій... Мій Клаудіо! Мій синок!

- Геть!!! - крикнув Алессандро так сильно, що жінка одразу встала та пішла. - Тебе ніхто не зачепить. І пам'ятай те, що я сказав.