Глава 24 - Переломний момент

1943 рік. Італія. Місто Ачерра

- Приніс?! Та кажи вже! Приніс щось?! - емоційно запитував Алессандро.

- Танцюй! Танцюююююй! Танцюй танцюй танцюй!!! - Даніел тримав в руках конверт.

- Дааааай вже!

- Ти чув про Сталінград? Чув! Хто ж не чув! Це початок, amico. Це початок великого майбутнього! Нашого! Нашого з тобою! Та що там ти та я! Усієї Італії, Європи, Світу!!! - захопливо почав Даніеле.

- Та дай вже мені! Я зараз лусну від твоєї клятої інтриги!

- Це тобі особистий подарунок від Вінченцо, - Даніеле віддав конверт Алессандро.

- Мені? - здивувався Алессандро.

- Саме так. Там лист від товариша Маскальцоне, адресований цьому ж покидьку. Бідолаха пише зі Сталінграда. Ну що ти стоїш, наче зачарований?! Читай!

Алессандро почав читати:

«Привіт. Холодний тобі "привіт" з льодяного Сталінграду. Від самої назви цього міста в мене вже паніка. Але не в мене одного. І не тільки у італійців. Але давай все ж таки про нас, про Італію. 

Скажи... Що ти знаєш про армію? Не з твоїх паперових звітів, де ти, окрім цифер, нічого не бачиш! Я про реальну армію! Що ти знаєш?!

Ти навіть стріляти не вмієш. Той вбитий колишній офіцер - єдине, що ти зміг. Ще й пістолета загубив. Недоумок. Маю друга недоумка. Це я про тебе! Читай! Це про тебе, Маскальцоне!

Ти хоч рану одну бачив? Та хоч би подряпину бачив?!Кров, яка ллється тут, наче водоспад? Ти чув італійською, німецькою, румунською, російською, як солдат в останню хвилину життя кличе маму?!  "Мама" усіма мовами звучить однаково. Але в контексті смертних мук звучить однаково пекельно. Я ненавиджу всіх і все. Ненавиджу землю, ненавиджу, цей клятий холод, ненавиджу Сонце, ненавиджу тебе, ненавиджу себе.

Одного разу у нас була ціль закріпитись на позиції. Ми натрапили на радянських солдатів. Ми перебили всіх, але я втратив одинадцять своїх хлопців. Підійшов до одного, а той мені розповідає про мамину пасту та соус з в'яленими томатами, хоч у самого вже було три кулі в тілі. Він тримав мене за руку і розповідав про той клятий соус. Я нічого не відчув. Ні жалю, ні бажання повернутися до сім'ї, ні смутку. Інші хлопці стогнали, тому що всі кишки були прострелені. Один просто тримав свій кишківник та кричав. А були такі, які мовчки намертво впали, наче їх скосило сокирою. Жодного звуку, Маскальцоне. Поки ви там думаєте, як сьогодні приголубити хвойду, тут щодня помирає сотня кращих синів Італії. Я спілкувався з тим, котрий тримав кишківника. Він художник. Він усіх нас малював, а коли був час, то вночі наносив фарбу. Я собі взяв лиш один малюнок, де ми зображені щасливі, коли думали, де вже брати тут собі землю, адже нам такі суки, як ти, казали, що наша легка перемога вже у фінальній стадії. Всі ж інші малюнки я відправив його батькам. Ото радість буде, так? "Ваш син воював, малював, вибачте, що воював за ідіотів, які до армії не мають ніякого відношення!". А згодом я почув російську мову. Хоч я її і не розумію, але то точно буде російська. За двадцять метрів лежав радянський солдат. Я підбіг до нього. Підбіг, подивився... Ноги прострелені, на грудях кров. Він мені щось говорив, хоч я нічогісінько не зрозумів. А в його очах я побачив стільки ненависті до мене... Він простяг мені закривавлену фотографію. На ній він був зображений біля сільської хатинки з мамою та батьком. Такі щасливі... Через хвилину він вже не дихав. Я досі ношу ту фотографію з собою. Ми зламали стільки людських життів?! За що? За що?! За того нашого вождя?! Клятий клоун!!! Брехун!!! Це ми прийшли на їх землю! Це я прийшов! Ніколи собі не пробачу. Але як я вірив усьому тому, що плів Муссоліні... Ахахахаха!!! Який я дурень!!! Oh Madonna!!! Який я дурень.

А пам'ятаєш, як Муссоліні нам усім кричав про міць та лють італійської армії? Пам'ятаєш? То жалюгідна брехня. Я італієць, але я тобі кажу, що до цієї війни ми не були готові і вже не будемо. У нас немає такої зброї, як у німців, немає таких ресурсів. Але найголовніше те, що у нас немає такої тотальної ненависті до ворога. Більшість з нас, італійців, з самого початку не розуміли, що ми забули так далеко від домівки. Я розумію, що Албанія поруч. Але що я роблю на цій наскрізь промерзлій чужій мені землі?! Цим крижаним холодом можна було б заморозити Диявола та й усе пекло!

Яка помилка... Помилка, за котру ми віддали свої життя...

Найогидніша брехня з усіх сторін вбила в мені останні надії.

Я ненавиджу тебе. Ненавиджу тебе, Маскальцоне. Мені соромно, що ми колись були друзями.»

Алессандро стояв з Даніеле декілька хвилин мовчки.

- Клята війна, - сказав Даніеле та опустив голову.

- Клята війна, - відповів Алессандро.