Глава 18 - Наш Віто!!!

1942 рік. Італія. Місто Ачерра

Віто разом із Паоло вечеряли у Даніеле.

- Наївся?! - запитав роздратований Даніеле у Віто.

- Даніеле, мій любий Даніеле. Я не можу втамувати голод. Адже ти готуєш шедеври. Я б і у Паоло забрав його тарілку! Ахахахахахаа!!! Друзі мої, вибачте мене за мене. Ахахахаха!!! - відповідав Віто з набитим ротом їжею.

- Stupido! - буркнув Паоло. - На! Ось! Забирай ще мою тарілку, лиш нажерися вже остаточно! Не був би ти моїм другом, я б тебе лупцював кожен день по декілька разів! - жбурнув свою тарілку Паоло.

- Дякую, Паоло! В тебе така добра душа. Я не гордий, від ще однієї порції не відмовлюся! - посміхався Віто.

- Я тебе ще з дитинства таким пам'ятаю. Тобі аби поспати та поїсти! - крикнув Даніеле.

- Ото я грішний, друзі! Ахахаха!!! - засміявся Віто. - Ви б краще сказали ціль нашої зустрічі сьогодні.

- Добре. Ближче до діла! - відповів Паоло.

- Нам потрібно підпалити склад зі зброєю та боєприпасами, - сказав Даніеле.

- Кому це нам?! - вдавився їжею Віто.

- Нам, stupido! Нам трьом! - відповів йому Паоло.

- Хмммм. Добре. Ти тільки не кажи, що ми зараз говоримо про саме той склад, котрий знаходиться на околиці міста! - схвильовано відповів Віто.

- Іншого немає, - розвів руками Даніеле.

- А в мене ніхто не хоче думки моєї запитати, ні? - обурився Віто.

- Віто! Нам потрібно це зробити! І на тому крапка! - крикнув Паоло.

- А охоронців ти обійдеш стороною чи анекдоти їм розповіси, і вони тебе за це впустять? " Доброго дня, я Паоло, дозвольте трішки підпалити все тут у вас до собачих чортів, будь ласка, якщо ви не проти?". - Це так ти собі уявляєш?! - далі обурювався Віто.

- Паоло, а він правий. Що з охоронцями робити будемо? - запитав Даніеле.

- Повії, - посміхнувся Віто.

- Що? Ти з глузду з'їхав чи що?! Та що з тобою, Віто?! - відповів Паоло.

- Якби ти не був би нашим другом, я б тебе зараз вбив би! - почав кричати Даніеле.

- А тепер обоє заспокойтеся та вислухайте мене, - відповів Віто. - Ви можете самі взяти на себе озброєних охоронців, які або ж одразу вас розстріляють, або схоплять та будуть бити, аж поки не виплюєте усі органи. А можете послухати розумну людину. Мене. Віто Шілєджа.

- Кажи вже!!! - закричав Паоло.

- Так от. Ви всі знаєте, що більше за все я люблю поїсти, поспати і...! І дівчат! Втрачати час на побачення не хочу, тому що я ще той ледащо, тому за трішки грошей інколи балую тіло та душу.

- Та ти знущаєшся! - відповів Даніеле.

- Зовсім ні, - спокійно мовив Віто.

- І як твої походеньки нам допоможуть у справі? - запитав Даніеле.

- Даніеле, заспокойся. Дай мені спокійно договорити. Так от. Я їх знаю. Оххххх!!! Солодкі кралі! Вони відволічуть тих охоронців. А ви вже мені повірте. Ті дівки самого Диявола виведуть з пекла.

- Віто!!! - закричав Даніеле.

- Ну що? Не подобається ідея, то йдіть шукайте щастя, - відповів Віто.

- Віто!!! Ти геній!!! Клятий ти наш ненажера!!! Геній!!! Наш Віто!!! Ледащо!!! Геній!!! - Даніеле почав цілувати голову Віто.

- Нарешті мене оцінили. Ахахахаха! - зареготав Віто.

- Ти впевнений, що вони погодяться? - перепитав Паоло.

- Тобі краще не знати на що вони погодяться за подвійний тариф. А якщо я помножу його втричі, то мені й самому лячно то уявити! Але цікаво! Ахахахахах!!! - продовжував реготати Віто.

- Ти справді клятий геній. Не дарма стільки їжі втоптав, - жартував Паоло.

- Але у мене є також своя ціна! - нахмурився Віто.

- Яка? Скільки? - запитав Даніеле.

- Не принижуйте свого Віто. Мені гроші не потрібні. Даніеле, просто зготуй мені ще пасти і дай кави. Я знову зголоднів! - відповів Віто та опустив очі.

- Ахахахахахахахахахаха!!! Я тебе колись вб'ю!!! Ахахахаха!!! Наш Віто!!! Наш!!! - сміявся Даніеле.

- Дякую, друзі. Завтра я піду до дівчат. Домовлюсь. Не хвилюйтеся, вони вміють мовчати.

Паоло та Даніеле ще довго сміялись з Віто. Це була дружба, створена не на Землі, а на Небі. Всі вони доповнювали один одного.