Глава 17 - Не хвилюйся, Сімоне

1942 рік. Італія. Місто Ачерра

Троє молодиків в уніформі зустріли на вулиці Сімоне. Вони одразу його упізнали. Ще й досі ходили байки про мужність Сантіно та Сімоне на фронті.

- Ciao, Сімоне!

- Ми знайомі? - запитав здивований Сімоне.

- Ахахахахах!!! Ти диви!!! Ото дивак!!! Та чи ти не бачиш нашу уніформу?! - насміхався один з молодиків.

- Бачу, шановні. Тому й перепитую. Навіть дивуюсь. Тому що не міг я бути знайомим з такими покидьками, як ви!

- То то правда?! - здивувався молодик.

- Що правда? - перепитав Сімоне.

- Про твою безстрашність ходять легенди!

- Та невже?

- Так. Але цього разу вони тебе не спасуть. Ти б міг давно купити з третину усього цього містечка, якщо б пішов до Муссоліні. А зараз виглядаєш, наче жалюгідна копія самого себе!

Сімоне вдарив хлопця по обличчю та другого в груди, але третій вдарив Сімоне ззаду палицею. Він впав і всі троє почали бити його ногами. Сімоне намагався відвертатись від ударів, але все ж таки все його лице було в крові та синцях. Люди все бачили, але пришвидшились, щоб не накликати собі біди на голову.

- А ти ще маєш вдосталь сили, Сімоне! Шкода тебе! Так і згниєш! - сказав один з молодиків, масуючи голову.

- Bastardo! - відповів Сімоне, спльовуючи кров.

Молодики пішли, а один з них на останок плюнув Сімоне в обличчя. Натовп здалеку дивився за тим, що коїться. Дехто завмер.

- Що, роззяви? На що дивитесь?! Чи ви не знаєте мене?! Га?! Агоооооов!!! Мене звати Сімоне Біллукко!!! Ви витріщаєтесь на мене, наче в мене свинячий хвіст виріс на лобі!!! Кляті ви недоумки. Весело було?! Задоволені?! Чому стоїте так далеко?! Тут краще видно, підходьте!!! Подивіться скільки вас!!! А їх було лиш троє!!! Розходьтеся!!! Виставу закінчено. Кляті нікчеми!!! - кричав Сімоне, ледве підвівшись.

Він махнув рукою та пішов до себе додому. На вулиці всі, хто його бачив, опускали очі та відводили погляд.

Біля його квартири на нього чекав Алессандро.

- Oh Madonna! Добряче ти впав, Сімоне! - вигукнув Алессандро. Він знав, що Сантіно ніколи не змовчить.

- Ахахах!!! Оооооой... Не жартуй. В мене зламані ребра. Боляче... Але жартуєш славно. Як і твій батько.

- Дай хоч допоможу. Ось стілець. Присядь.

- Стривай! - Сімоне схопив Алессандро за руку.

- Що? - здивовано запитав той.

- Ти так схожий на свого батька! Дивлюсь на тебе - одразу сили повертаються, одразу бачу юного Сантіно! - почав плакати Сімоне.

- Не хвилюйся, Сімоне... Я такий же вдячний тобі за дружбу, як і мій батько. Я так же тебе люблю. Я ціную тебе, amico. Але дай тобі хоч витерти лице. Виглядаєш так собі. На прийом до Муссоліні в такому вигляді я б з тобою не пішов! Ахахахахах!!! - пожартував Алессандро.

- Ахахахахахаха!!! Це точно! Ахахаха!!! Оййййййй... Та не жартуй же! Боляче!

- Вибач, amico! Ходи сюди. Приведу тебе до ладу. До речі, чув футбольні новини?

- Ні. А що там?

- Команди з півдня набирають обертів!

- Дива!

- Дива та й годі! Я сам, коли почув, тривалий час думав, що то жарти.

- Алессандро. Скажи чесно. Як твої справи? Не смій мені брехати! Я знаю, як ви з друзями ризикуєте! Я не дурень та не сліпий!

- Ти cам знаєш, що я тобі не можу брехати. Ризики є, але у нас все чудово.

- Ризики... Алессандро. Якщо я втрачу ще тебе, то я вже точно не прощу цього собі!!!

- Не хвилюйся, Сімоне.

- Buona fortuna, Алессандро...