Глава 10 - Наталія

Після довгих розмов та кількох рюмок лікеру майже всі захотіли спати.

- У мене тут не палац і навіть не мотель, але місця для ночівлі я для вас змайстрував. Хто дуже вибагливий, той нехай вибачає, - жартував Вінченцо. - Алессандро, допоможи мені винести стола на двір.

- Так, звісно, - підірвався Алессандро.

- Бери його з того боку. Нумо! Взяли!

- Ааааай!!! Ааай!!! Ааааааххххх як боляче!!! - гучно заверещав Алессандро, що усі повернулись подивитись на нього.

- Що таке? - запитав Віто.

- Рука! Рука! Рукааааа!!! - махав закривавленою долонею Алессандро.

- Дідько! Цвях! - подивився на стіл Віто. - Іржавий цвях.

- Amico, тобі потрібно обробити рану. Неподалік є знайома лікар. Хоч вона вже літня людина та трішки недобачає, але вона справді професіонал. Шила рани ще при Першій Світовій Війні! - запропонував Вінченцо.

- Ти вмієш заспокоїти, Вінченцо, - з посмішкою відповів Алессандро.

- Ти нам потрібен. У нас купа справ, тому ви тут на днів десять. Давай допоможу дійти.

- Облиш. То подряпина. Дай чимось замотаю та піду. Тим паче, що ти кажеш, ми тут на десять днів. Потрібно насолодитись околицями. І вже кортить випити кави. Подейкують тут найкраща кава у всій Італії. Спробую.

- Так, кава тут надзвичайно смачна. Але спершу сходи до лікаря. О! Алессандро. Забув повідомити. Вона також з нами. Вже багатьох наших поставила на ноги. Навіть бідолаху Андреа після невдалого підпалу ангару. Бідолаха отримав такі опіки, що ми вже думали застрелити його, так він благав позбавити від пекельної болі. А ні. За місяць вже був з нами, забувши про рани. Через три квартали, amico. На воротах побачиш велику червону пляму. Постукай. Скажи, що від мене. Іди вже!

Алессандро замотав руку в чисту ганчірку та вийшов.

Дійшовши до воріт з червоною плямою, він двічі по ним гупнув.

- Хто там?

- Я… Я від Вінченцо.

Ворота відчинились. Але то була не літня жінка, а юна дівчина. Висока шатенка з кучерявим густим волоссям.

- Не стій! Заходь! - сказала вона Алессандро. - Ходи за мною.

Вони зайшли у кімнату.

- Алееееее… Тут повинна бути людина… Трішки… Старше за Вас.

- Так, сьогодні я замість бабусі.

- Аааааах. То Ваша бабуся.

- Що з рукою?

- Цвях. Не помітив його.

- Давай руку, - дівчина розмотала ганчірку. - Нічого серйозного. Обійдемось без швів.

- Дякувати Богу. Будете сміятись, але я боюсь крові. Сам не знаю чому і навіть до кінця не можу пояснити, але ціпінію одразу, коли бачу хоча б краплину.

- Це твоя кров, - засміялась шатенка.

- Байдуже.

- Такий собі з тебе вояка! - продовжувала вона сміятись.

- Перепрошую… Алееее… Я юрист. І я не член фашистської партії.

- Звісно! Ти товариш Вінченцо. А ми не фанати Муссоліні.

- Отакої, - не міг приховати подив Алессандро.

- Що?

- Не боїтесь?

- Чого?

- Не чого, а кого.

- Фашистів?

- Так.

- Боюсь, що живу в улюбленій країні з нечистотою при владі! Боюсь, що люди втратили здоровий глузд або ж продали свої жалюгідні життя Бог знає кому, Бог знає навіщо! Боюсь, що миритись з цим я не хочу і не буду!

Алессандро мовчки слухав дівчину і розумів, що вона говорить те ж саме, що й він. Це його водночас захопило й вжахнуло. Він відчув щось рідне. І тільки зараз він помітив, що вона безумно вродлива. Її очі сяяли при розмові. Але Алессандро не знав, дивитись в очі чи на її пухкі губи. В рисах її обличчя були змішані витонченість та пристрасть. Незрозуміло чого було більше. Він подивився на її постать: довгі руки, широкі стегна, біла шкіра…

- Ти мене слухаєш? - запитала дівчина.

- Ой… Вибачте. Трішки втомився, - відповів запаморочений Алессандро.

- Розумію.

- Перепрошую за свої дурні манери. Як Вас звати?

- Ти якщо будеш зі мною говорити на “Ви”, то я зараз знайду найтупішу голку з найгрубшою ниткою і буде калюжа крові! - жартувала дівчина. - Наталія. Наталія Мангано. А тебе, мій постраждалий товариш? - продовжувала вона усміхатись.

- Алессандро Деррекі. Приємно.

- Ну що, Алессандро. Спасли ми твою руку.

- Дякую. Велике Вам… Велике тобі дякую, Наталія! - швидко себе виправив. - Чи то правда, що поблизу є найкраща кава в Італії?

- В Італії? О ні! У всій Європі! Так. Чиста правда! - запевняла Наталія.

- У такому випадку я вимушений просити показати мені ті кав'ярні.

- Відчинена в цю пору лише одна. Зможеш пройтися?

- То кава! Кава в мене замінила кров в венах! Звісно, що зможу! - сміявся Алессандро.