Глава 6 - Ми помстимося!

Енцо вже почув жахливу новину про вбивство Сантіно.

Енцо…

Високий юнак, майже два метри на зріст, з темною від південного сонця шкірою, карими очима та чорним, наче ніч , волоссям. Справжній італієць. Завжди спокійний та ввічливий. Друзі жартували, що він певно має іншу генетику, тому що розмовляв зазвичай тихо та мало жестикулював. Нетипово для жителя півдня Італії. 

Але вам слід послухати Енцо, коли він щось із захопленням розповідає. І навіть не важливо про що саме зараз почнеться розмова, адже це Енцо! Футбол, їжа, музика, історія, політика, література, архітектура чи навіть різноманітні породи собак. Байдуже! Ви просто будете жадібно поглинати інформацію, якою він бездоганно володіє. 

Настільки доброї та щирої людини годі й шукати. Скільки разів, помічаючи, що незнайомцеві не вистачає коштів, Енцо віддавав свої: “Вам вони дійсно потрібні. Ніякого сорому! Це просто гроші. Я все розумію.”. 

Він зайшов до Даніеле, вони жили майже поруч. Вони обійнялися. Даніеле плакав.

Даніеле…

Вірний бородань. Разом з Алессандро вони працювали юристами в адвокатській компанії. Давні товариші ще зі шкільної лави. Далі була спільна університетська лава.

- Та хоч ти не мовчи! - гримнув Енцо.

- Та а що казати… - похмуро прошепотів Даніеле.

- Де зараз Віто?

- Пішов по Тео та Паоло.

- Одягайся.

- Що?

- Одягайся тобі кажу! Оглух чи що?!

- Куди? Навіщо?

- Потім розповім. Є важлива розмова.

Віто, Тео та Паоло вже чекали на них в майстерні Енцо.

Віто…

Трішки лінивий, але вірний до останнього свого подиху, романтичний юнак. Завжди цікавився автомобілями, міг декілька днів провести під “лялькою” (так звав всі автівками, котрі до нього потрапляли на ремонт). Вже в віці двадцяти одного року вони разом з Енцо мали величезний попит у всьому Ачерра та його околицях. Багатії хотіли потрапити саме до них. Добросердечний Віто.

Тео…

Хлопець “з перцем”. Вольовий характер часто заважав Тео знаходити спільну мову з людьми, тим паче, компроміс. Але для друзів він був ладний на все і трішки більше. Серед усіх них лиш він вже був батьком двох чудових янголят. Двох хлопчиків. В свої двадцять п'ять років він мав власну пекарню, ніколи не бажаючи працювати на когось. Якщо б можливо було описати Тео єдиним словом, то це було б “незалежний”.

Паоло…

Худорлявий Паоло ще в двадцять років почав швидко сивіти, тому в цій компанії над ним жартували, називаючи дідусь. Здавалось, що він вже до того звик, та коли його називали за ім'ям, йому часто було незрозуміло, до кого саме зараз звертаються. Паоло мав свої філософські погляди на життя, які дуже важко було зрозуміти з першого разу, тому усі просили його повторити ще раз, але більш детально. Чомусь це завжди його бісило. Та він радо викладав думки з початку.

Енцо та Даніеле зайшли до майстерні, замкнувши за собою на колодки усі двері та прикривши вікна дошками.

- Нікого? - запитав Енцо у Даніеле, котрий оглянув усю територію навкруги майстерні.

- Жодної живої душі, amico.

- Чудово. Йдемо в гараж, де ти залишив “Alfa Romeo”.

Там на них вже чекали Віто, Тео, Паоло та Алессандро.

- Алессандро? - здивовано запитав Енцо.

- Так. Мене покликав Тео. Чи я тут зайвий?

- Перестань, amico. Ми тут усі зібрались тільки через тебе.

- Через мене?

- Так.

- “Alfa Romeo”, - подивився з пекельним болем в очах в бік автомобіля Алессандро, - улюблена марка Муссоліні.

- Та облиш ти ту бляшанку і того йолопа Муссоліні, amico! Ти взагалі чуєш, що я кажу?!

- Я слухаю тебе, Енцо. Чому ти нас тут усіх зібрав?

- Через тебе. Ні... Навіть не так. Через твого тата.

- Тебе лихоманить? - запитав шокований Алессандро.

- Ні.

- Тобто ти нас усіх тут зібрав, щоб поговорити про людину, якої вже немає з нами? Хм… Дякую, Енцо, за увагу, але у вас у всіх є свої справи. Я знаю, що ви завжди зі мною поруч, але…

- Ми помстимося! - перебив його Енцо.

Усі мовчки повільно перевели погляд на Енцо. 

- Партизанський рух, - продовжував Енцо.

- Та ти божевільний! Якого дідька ти знущаєшся з мене в такий важкий момент?!

- Алессандро… - хотів сказати Енцо.

- Ти з глузду вже зовсім з'їхав чи що?! - кричав Алессандро.

- Прошу тебе, amico, вгамуйся, - благав Енцо.

- Клятий йолоп! Йди до біса зі своїми жартами! - встав розлючений Алессандро та пішов шукати вихід.

Енцо схопив його за руку так сильно, що інші захвилювались початку бійки.

- Відпусти! - продовжував кричати скаженілий Алессандро.