Глава 1 - Це безумство!

1922 рік. Італія. Місто Ачерра

Кінець листопада 1922 року. Маленьке містечко Ачерра неподалік Неаполя. Італійці - пристрасний емоційний народ. Що вже казати про італійців з півдня країни. Мати товариша з півдня - дар Божий. Мати ворога з півдня - гірше всіх чортів.

Сантіно їхав додому на велосипеді в роздумах про “Похід на Рим” та цього вихватня з Предаппіо. Беніто Муссоліні. Ще багато разів він з огидою буде чути це ім'я та прізвище.

- Клята бляшанка! Стара іржа!!! Та що б тебе! Не ланцюг, а прокляття! - крикнув Сантіно.

- Що трапилось, amico? - з хитрою посмішкою запитав чоловік, вийшовший зі своєю автівки.

- Аааа, це ти Васко.

- Твій вірний побратим, Васко Казіні, - відповів чоловік, піднімаючи капелюха Сантіно. - Так що трапилось?

- Ланцюг! Клятий ланцюг!

- Сантіно, ти ж офіцер! Не личить італійському офіцеру якісь там велосипеди.

- Колишньому офіцеру. То в минулому.

- Так… Пам'ятаю. Але ж… Новій владі вкрай необхідні офіцери з досвідом. Краще тебе я нікого не зустрічав, amico. Все ж десять років служби з тобою з пам'яті не викинеш.

- Новій владі кажеш? - з подивом перепитав Сантіно.

- Саме так.

- Ні, дякую. Це вже не та Італія, і це точно не моя влада.

- Що так?

- Васко, це ж суцільне лайно! Популізм. Обіцянки на пустому. Гірше тільки те, що більшість у все свято вірить!

- А ти ні?

- Vattene! Сьогодні спекотний день. Сонечко голівку запекло тобі чи що?!

- Поглянь! - показав рукою Васко на свою нову автівку.

- Ну?

- Подарунок.

- Новісінька “Alfa Romeo”? Подарунок? Від кого?

- Від нової влади. Влади, яка дійсно вміє цінувати своїх офіцерів.

- Васко… То ти… Ти з ними?

- Так. І пишаюсь тим! Пишаюсь! Я тебе відрекомендую. Я знаю потрібних людей. Ти нам потрібен.

- Це навіть не смішно.

- Які там жарти! Все буде: гроші, землі, автівка. Та й не одна! Хоч кожного року купуватимеш нову!

- Купили тебе, Васко, - з сумом промовив Сантіно.

На обличчі Васко з'явилася зла гримаса.

- Та що це, в біса, з тобою, Сантіно?! Ти забув, як ми повернулись з війни?!

- Ні, не забув. Не забув… Але я повернувся чесною людиною. Чесним й залишусь.

- Чесним? Ти диви. Ахахахаха!!! Он воно що… Наш святий Сантіно. Настільки чесний, що отримавши три поранення на фронті, нині торгує ще з одним нашим приятелем милом та порошком, ледве маючи щось собі на шматок хліба?! А я от жити хочу! Жити! Чуєш мене?! Жити!!! Вони цінують мене!

- Прощавай, Васко. Тиснути руку тобі не маю намірів. Прощавай.

Шляхом додому, Сантіно ще більше провертав в голові виступи Муссоліні…

Він увійшов до вітальні, де сів на стілець й просто дивився у вікно.

- Сiao!

- Га? А, вибач, люба. Втомився.

- Все добре?

- Так, звісно.

- Йдемо до столу. Сьогодні твою улюблена паста.

- З…?

- Так, з сиром. Все те, що ти любиш. Ну ж бо! Мий руки. Хутко!

-Ciao, Алессандро! Як справи в мого сина з навчанням? - запитав Сантіно.

- Чудово, татусю. Маю успіхи в мовах та історії.

- Молодець, мій розумник.

- Ти все ж таки чимось засмучений, - сказала Дзое.

- Муссоліні…

- Алессандро, йди до друзів. Побігайте на майданчику. Чудова погода! - ніжно сказала Дзое.

- Добре, мамо. Ciao, тату!

- Та що це з тобою?! - суворо прошепотіла Дзое до Сантіно.

- Це безумство, - заплющивши очі, сказав Сантіно.

- Тихо! Тихіше. Нас можуть почути…

- Та мені байдуже! Це вже не моя Італія! Це не мій дім! Подивись! Вони сліпо йому аплодують, наче він новий Цезар! Що він їм обіцяє?! Яким дурнем потрібно бути, щоб повірити?!

- Послухай, Сантіно. Подивись на мене. Я - твоя жінка, я Дзое Деррекі, з гордістю називаю тебе своїм чоловіком, батьком нашого єдиного сина, який схожий на тебе, немов дві краплі води. Я обожнюю тебе. З першої нашої зустрічі! Ти все той же юнак, для якого честь та гідність - не пустий звук. Але благаю… Так… Вони вірять йому. Сліпа віра людей, котрі знайшли свого лідера. Мені також огидно на нього дивитись. Послухай. Кажуть, що чоловіка, який висміював Муссоліні в кав'ярні в Неаполі, через тридцять хвилин заарештували! У нас син, Сантіно! Ти нам потрібен! Благаю. Мовчи.

- Це безумство, Дзое… І ти також це розумієш...