Пролог

*Евеліна 

—Елю, ну скільки можна? Ми вже приїхали! — Дзвінкий голос Джеремі приводить мене до тями. Я розплющую очі і бачу наш старий будинок. — Ну чого ти сидиш? Допоможи мені з речима, спляча красуне. — Невдоволено бурчить брат. Насправді він в мене дуже добрий, але через цей переїзд трохи не в настрої. Я відчиняю двері нашої машини і яскраве сонце одразу змушує мене прикрити очі рукою. Чому я не взяла ті кляті окуляри в сумочку? Вони лежать десь на дні моєї валізи.

— Ах. —Невдоволено видихаю .

— Досить "ахати". —Брат ставить мені в руки якусь важку коробку. Я ледве втримую рівновагу. Джеремі починає з мене сміятись. —Я казав тобі в дитинстві кашу їсти, а ти мене не слухала. Подивись на себе, скоро будеш меншою за Еріку.
На його слова я лише невдоволено закочую очі і поправляю своє неслухняне світле волосся, що дуже гарно виблискує на сонці .

—Джей, ну перестань. — Роздратовано кажу братові. Зараз не до його приколів .

—Гаразд, сестричко, не буду, але допомогти з речима всеодно доведеться. Тому хутчіш, хутчіщ. — Він бере мене за плечі і направляє в бік дверей, а сам йде до машини. Зупиняюсь перед самим входом, на мить затримую дихання і заплющую очі. Все моє дитинство пробігло перед очима. Невпевнено роблю ще один крок і опиняюсь в місці, де не була довгих два роки, та ностальгію слід відкласти на потім, бо мене мало не збиває з ніг Спарк — наш собака. Цей маленький далматинець такий непосида. Ми взяли його два місяці тому, коли ще жили в Чикаго. Не змогли його залишити і забрали з собою в Нью-Йорк. Тим паче, Еріка б нізащо не віддала свого домашнього улюбленця. Моя сестричка дуже любить тварин.

—Елю, донечко, занеси ці коробки на кухню. Там фарфоровий сервіз, який ще бабуся Ебігейл подарувала мені з твоїм батьком на весілля. —Турботливо каже мама. Я дивлюсь у її яскраві зелені очі і впізнаю себе. Я так на неї схожа. Часу на роздуми зовсім немає, тому я заходжу на кухню і ставлю нарешті цю важку коробку на стіл. Підходжу до вікна і роздивляюсь все навколо. Тут нічого не змінилось. Ті ж обої з лавандовими квітками, білі меблі, картина, яку намалював мій брат ще в дитинстві. Тут я згадую про двері і швидко туди.

— Ти поглянь, наші позначки теж тут. — Каже на вухо мені брат, від чого я ледве не підстрибую. Проте, я змінюю гнів на милість і переводжу погляд на кольорові сліди крейди, які ми залишили в дитинстві. Кожного року, на наші дні народження ми позначали наш зріст на цих одвірках. Дивно, але в нас була така традиція і ми завжди її дотримувались. Весело таке згадувати. 

— Ану, Елю, ставай. — Брат припирає мене до дверей.

— Джей, ну не треба. —Починаю сміятись. — Стільки років минуло. Ми ж вже не діти.

— Байдуже. — Він підходить до якоїсь коробки і радісно дістає з неї крейду. Тоді відмальовує позначку над моєю головою і я відходжу вбік. — Вітаю, сестричко, за ці два роки ти підросла на цілих 3 сантиметри. 

— Дуже смішно. — Жартома вдаряю його в плече. Він завжди нагадує мені про мій низький зріст.  Джеремі ж має зросту десь 191 сантиметр, а я приблизно 157. Навпроти нього я просто ліліпут.

— Донечко, там мама не може підняти одну коробку. Допоможи їй, будь ласка, а я поки заспокою Еріку. Після дороги вона почала капризувати .
Я схвально киваю і знову вирушаю до машини.

—Елю, я знаю, що ти була не в захваті від переїзду, але хоча б при батькові усміхайся трішки. Він геть засмучений, що нам довелось піти на цей крок, весь час звинувачує себе. Ми маємо підтримувати його.

—Гаразд, мамо. — Насправді я прекрасно розумію ситуацію батьків. Життя непередбачуване і нічого з цим не поробиш. Раніше ми жили у великому трьохповерховому будинку, батько мав власний процвітаючий бізнес і ми жили у своє задоволення, але його підставив партнер і батько втратив значні статки. Ми були змушені прийняти рішення повернутись до Нью-Йорка. Я найбільше цього не хотіла,бо знала що на мене тут чекатиме, але я змирилась з цим, аби ще сильніше не засмучувати батьків. 

—Я завтра виходжу на роботу. — Весело промовляє мама, коли ми кладемо ту важку коробку в вітальній. Я здивовано піднімаю брову. Моя мама раніше ніколи не працювала, нас повністю забезпечував батько. Ні, ви не подумайте. Вона не лінива чи розбещена. Просто все своє життя вона присвятила дітям і дому. І запевняю вас, в неї це добре виходило. Ми не ідеальні, але мама навчила нас всьому, чого сама уміла, а головне — завжди залишатись людьми. Я їй вдячна за все. Мої подруги часто скаржились на те, що їхні матері зовсім не мають на них часу. Завжди на роботі, в салонах краси або на якихось зустрічах. Моя мамуся ж завжди була поруч і в нас дуже теплі й дружні стосунки. Вона стала для мене подругою і підтримкою. — Тільки не дивуйся так. Ще до одруження я допомагала мамі в квітковому магазині. Мені дуже подобалася ця справа. Як тільки ваша бабуся дізналась про наше повернення ,то одразу запропонувала мені роботу і я радо погодилась. Тепер всі ці справи на мені, бо мама вже не може цим займатись. Каже що їй важко, літа вже не ті. Та й зайві гроші нашій сім'ї не завадять. Тато звісно буде шукати нових партнерів, але я не хочу сидіти в нього на шиї .Та й самій якось хочеться змінити обстановку.

—Я рада за тебе, мамо. Якщо це справді приноситиме тобі задоволення, то чому б і ні? — Я згадую наш старий дім, який був повен кімнатних рослин. У саду теж було багато різноманітних квітів, кущів і дерев. Мама дуже любила цим займатись і я вважаю, що ця робота буде їй справді до душі .

—Тільки залишилось знайти собі помічницю, бо сама я точно не впораюсь. Раніше там працювала якась дівчина, але бабуся її чомусь звільнила. —Тут в моїй голові з'являється геніальна ідея .

—Мамо, а можна я буду тобі допомагати ?

— Елю, ти ж будеш вчитись. Післязавтра в університет. Як ти будеш все встигати? — Здивовано запитує мама. 

— Ну, я можу після пар до тебе приходити. Квітковий ж до 21:00 працює? О 16:00 я вже зможу бути в магазині. А на вихідних працюватиму повний день. Мамо, мені вже скоро 19, а я ще ніде не працювала. Я теж не хочу сидіти в вас з батьком на шиї. Це стане для мене хорошою практикою.