19.1

Вони вийшли з кабінету усі разом. Джеремі не мав звички пропускати когось вперед, а от Богдан зачекав, поки Віола покине кабінет. Тож Джеремі йшов попереду, як завжди, трохи швидше, ніж потрібно, наче його думки випереджали кроки. Він негайно почав розповідати про все довкола, наче ділився з Богданом своїм захопленням — про обладнання, про систему надання медичної допомоги, про те, як вибудовував логіку центру, що ще планує зробити.

Віола слухала дуже уважно, але не тільки його. Вона відчувала присутність Богдана поруч, але не стільки фізично, а якось… інакше. Як буває, коли змінюється саме повітря і навіть сприйняття світу, коли в кімнаті з’являється добре знайома людина.

Віола не дивилася на Богдана постійно, лише тоді, коли це було природно, але їй було цікаво, як він рухається, говорить, які робить висновки та навіть дивиться — на все.

Та водночас її дивувала власна цікавість до цього чоловіка. Можливо, все це через те, що вони з Богданом давно не бачилися?

Нарешті вони дісталися операційного блоку. Двері туди відчинилися абсолютно безшумно. Всередині було світло, стерильно, практично ідеально.

— Тут дві операційні, — з помітним ентузіазмом пояснив Джеремі. — Основна і резервна. Повністю автономні.

Віола зробила декілька кроків уперед. Зупинилася. Хоча вона була тут не вперше, Віолі завжди хотілося тут постояти. Операційна завжди була для неї особливим простором. Тут не можна було брехати — ані собі, ані іншим.

Віола провела рукою по краю стола. Холодна поверхня. Нова.

— Тут все сучасне і якісне, — сказала вона тихо.

— Ми привезли обладнання та інструменти з Німеччини, — додав Джеремі. — І трохи меншу частину — з Англії. Ці інструменти — не стерильні, лише зразки.

Богдан підійшов ближче. Віола краєм ока побачила, як він дивиться на прилади. Не як гість, а як професіонал. Він не торкався одразу. Спершу оцінював. Потім обережно взяв один з інструментів.

Перевернув у руках. Віола знала цей рух. Він був таким самим, як десять років тому.

— Баланс хороший, — сказав він. — І вага правильна.

Його голос став іншим. Спокійнішим. Глибшим. Професійним. І в цей момент Віола усвідомила — це точно не змінилося. Навпаки, в Богданові стало ще більше впевненості, і менше різкості.

Джеремі щось пояснював про систему стерилізації. Богдан ставив уточнювальні запитання — коротко, по суті.

— Яка пропускна здатність?

— Достатня, навіть більше, ніж треба.

— Скільки часу плануєте між операціями?

— Обмежень немає. Скільки буде треба, щоб все було якісно.

— Чи є резервні системи?

Віола слухала їх обох і розуміла, що вона більше не була просто свідком цієї розмови. Вона була частиною цього простору.

— Анестезіологічна команда вже теж сформована. Віола — одна з них, — промовив Джеремі, і мало не вперше під час розмови поглянув в її бік.

Богдан перевів погляд на неї.

— Ви — анестезіолог?

Не «ти». Не «Віоло». «Ви».

І це було правильно.

— Так, — відповіла вона. — Це був мій вибір.

Їхні погляди зустрілися. Ненадовго, але цього разу в ньому було щось нове — не минуле. Спільна справа.

— Довіра між хірургом та анестезіологом дуже важлива, — видав Богдан.

— Згодна, — кивнула Віола.

Це вже була розмова не між колишніми знайомими, а між справжніми фахівцями, і це змінювало все. Віола раптом відчула дивний спокій, бо те, що колись було особистим, тепер стало роботою. Це тільки на краще.

Але потів Віола несподівано подумала: «Якби я не знала його раніше — я б усе одно звернула увагу. На руки. На погляд. На те, як він думає».

Однак ця думка не була болючою. Вона була… чесною.

— Думаю, вам буде цікаво працювати тут, — сказав Джеремі, дивлячись на Богдана.

Той відповів не одразу. Подивився ще раз на операційну. На простір. Можливо, навіть оцінив можливості.

— Так, — сказав він тихо. — Думаю, так.

І в цій простій відповіді було більше, ніж просто зацікавленість. Богдан хотів тут працювати. Віола це відчула. І водночас зрозуміла інше, що тепер усе залежить не від минулого, а від того, що вони зроблять далі.