Глава 41

Золоте ранкове сонце остаточно прогнало фіолетові магічні тіні, заглядаючи крізь проломи в даху і висвітлюючи кожну порошинку, що кружляла в очищеному повітрі.

Король стояв посеред подвір'я, важко спираючись на меч, і суворо дивився на молодих людей. Його величний, проникливий погляд ігнорував хаотичні теревені Луміри. Срібна драконниця, затинаючись від хвилювання, розповідала королю про підступи мага, про зраду принца Адріана і, звісно, про неймовірну доблесть Раєля, який їх усіх урятував. Вона шалено боялася, що батьківський гнів назавжди закриє воїну шлях до серця її принцеси, тому викладалася на повну.

Раєль тим часом обережно допомагав дівчині піднятися з кам’яних плит. Його руки ледь помітно тремтіли від пережитого страху за неї.

— Ти ціла? — тихо, з невимовною ніжністю запитав воїн, заглядаючи в її очі. — Він не злякав тебе?

— Тепер усе добре, — ледь чутно відповіла Ліріель.

Забувши про палацову строгість та виховання, вона міцно обхопила його за шию, ховаючи обличчя на його грудях. Напруга між ними знову злетіла до неба, оголюючи щирі, палкі почуття. Раєль раз у раз кидав винуваті погляди на монарха, але той лише мовчки й прискіпливо спостерігав за обіймами. Нарешті король ступив уперед і владно, але з глибоким батьківським полегшенням обійняв доньку.

проте не випускав молодого воїна з поля зору. Його серце все ще калатало від жаху, який він пережив, летячи сюди.

— Лумі! — принцеса раптом відсторонилася і підбігла до срібної подруги. — Як тобі вдалося вижити? Він же поцілив прямо в тебе!

Проходячи повз поваленого Севана, Ліріель зі злістю штовхнула його носком чобота. Повністю знесилений чаклун лише безпорадно заскреготав зубами від приниження.

Драконниця хитро заплющила очі й задоволено посміхнулася:

— Мені допомогло твоє срібне люстерко! Спочатку я хотіла витягти його з сумки, щоб засліпити цього каміннялюба, — вона теж зловтішно ткнула мага задньою лапою. — Але воно зачепилося за твої ажурні рукавички, які лежали всередині. Коли Севан вистрілив, магічна блискавка просто відбилася від срібного скла. Правда, мене так шурхонуло й відкинуло, що я на мить забула, як дихати!

Ліріель зі сльозами радості на очах ніжно обійняла свою маленьку захисницю. Крейг, поважно переступаючи лапами по кришеному каменю, підійшов ближче і лагідно ткнувся масивним носом у срібний бік малої бешкетниці.

— Я радий, що з тобою все гаразд, — глибоким басом прогудів чорний дракон і вперше за весь час тепло, тихо засміявся. — Мабуть, я вже не зможу спокійно жити без твоїх катастроф.

З іншого боку, гордо випрямивши спину, підійшов королівський грифон. Не звертаючи уваги на людей, він ніжно обхопив Луміру крилом, притискаючи до себе.

— Я б не переніс цього, якби з тобою щось сталося, — сказав він, дивлячись на неї теплими очима.

Луміра розпливлася в щасливій посмішці й радо обійняла його у відповідь, задоволено лопочучи крильцями.

Король гучно кашлянув, перериваючи цю сімейну ідилію. Коротким, владним кивком голови він наказав Раєлю йти за ним і поважно рушив углиб напівзруйнованого замку, де височіли тіні тронної зали.

— Тримайся, — коротко прошипіла Раєлю драконниця, лукаво підморгнувши. — Попереду на тебе чекає найстрашніша битва у твоєму житті — розмова з татом.

Воїн театрально здригнувся і пішов слідом за монархом, відчуваючи, як по спині пробіг легкий вітерець хвилювання.

— Якщо ми вижили після мага з мішком на голові, то розмову з майбутнім тестем я якось перетерплю, — тихо буркнув він собі під ніс, дивлячись у спину короля. — Хоча, мушу визнати, вибору в мене справді немає. Заради Ліріель я готовий зайти навіть у лігво до цього лева.

Поки на подвір'ї панувала раптова тиша, повалений чаклун раптово підхопився. Оком ніхто не встиг змигнути, як Севан схопив уламок магічного каменю зі свого розбитого посоха. Простір навколо нього знову вибухнув брудно-фіолетовим спалахом, і зрадник розчинився в повітрі, залишивши по собі лише їдкий запах сірки. Куди саме перенісся лиходій, ніхто не знав, і ця невідомість важким тягарем лягла на плечі присутніх.

Король та Раєль мовчки зайшли до замку. Всередині панувала похмура прохолода, а кроки луною відбивалися від порожніх стін. Монарх ішов упевнено, тримаючи курс прямо до величної тронної зали. Він зупинився перед престолом із темного магічного каменю. Молодий воїн застиг на крок позаду, відчуваючи, як у грудях закипає хвилювання.

— Твій батько був моїм другом. Ми пліч-о-пліч виграли багато битв, — не обертаючись і сумно дивлячись на запилений родинний герб за троном, тихо промовив король. Проте вже наступної миті він різко повернувся, і його обличчя потемніло від гніву. — Та це не виправдовує того, що ти зухвало викрав мою дівчинку!

Раєль стояв вражений, мовчки дивлячись на розлюченого правителя.

— Ми негайно повертаємося до мого палацу, — суворо продовжив король, обвівши поглядом напівзруйноване склепіння. — Залишатися тут небезпечно. Якщо старі роди, які опікуються цими землями, дізнаються про мою присутність, вони подумають, ніби я намагаюся загарбати їхні території. Я бачу, що родинний медальйон прийняв тебе як істинного спадкоємця. Але допомогти тобі активувати престол я не можу. Я просто не знаю як.

У цей момент до зали швидким кроком зайшла принцеса в супроводі драконів та грифона. Палаючі очі дівчини видавали її рішучість.

— Батьку, він намагався врятувати мене! — запально вигукнула Ліріель, стаючи між двома чоловіками й затуляючи собою Раєля.

Воїн залишився стояти осторонь, занурений у власні важкі думки. Король, не сказавши більше ні слова, пішов.

Ліріель обережно підійшла до Раєля ближче і змовницьки прошепотіла:

— Мій батько злиться, але він пробачить нас. Ми можемо зробити вигляд, ніби летимо до палацу, а самі звернемо до лордів, як і домовлялися. А потім, коли...

— Ні, Лірі, — раптом тихо, але твердо сказав Раєль, м'яко перехоплюючи беручи її за руку і зупиняючи цей потік ентузіазму. — До лордів ми не летимо. Принаймні разом.