Глава 37

Раєль зробив кілька кроків уперед. Та варто було йому ступити на першу сходинку постаменту, як синє світло рун спалахнуло яскравіше. Повітря навколо престолу згустилося, перетворившись на прозору, але непробивну завісу. Воїн простягнув руку й натрапив на пружний спротив, який м'яко, але наполегливо відштовхнув його долоню.

— Хм, здається, мої предки були не надто гостинними, — спробував пожартувати Раєль, крутячи в пальцях срібний медальйон. — І що робити? Постукати? Чи тут є таємна кнопочка?

Він оглянув родинний амулет. Давні символи на ньому відгукувалися ледь помітним теплом, але як змусити його взаємодіяти з магією захисту — ніхто не знав.

— Ой, ну я не можу на це дивитися! — не витримала Луміра, визираючи з-під крила Крейга. — Раєле, ну ти ж великий і сильний воїн! Приклади медальйон до підлокітника! Або прочитай якесь пафосне заклинання! Ну, знаєш, щось на кшталт: «Я повернувся, відчиняйте браму!». Крейгу, підкажи йому, ви ж стільки років разом воюєте!

— Я бойовий дракон, Луміро, а не придворний маг, — глухо пробурчав той, сильніше притискаючи срібну непосиду лапою до підлоги. — Моє завдання — захищати Раєля, а не вивчати інструкції до королівських меблів.

Воїн приклав амулет до повітряної стіни — марно. Магія тримала дистанцію. Раєль хотів звести все на жарт і повернувся до Ліріель з усмішкою... але його погляд упав на різьблені щити за постаментом. На них красувалися герби його роду. Того самого, який він втратив у дитинстві.

Усмішка миттєво зникла. Жарти випарувалися. Почуття величезної втрати, самотності та раптові спогади про батьків важкою хвилею накотилися на нього. Раєль опустив руку. Його плечі здригнулися, а в темних очах відбився такий глибокий, невимовний біль, якого Ліріель ще ніколи в ньому не бачила. Він більше не був пафосним лицарем чи суворим найманцем. Зараз він залишався просто чоловіком, який повернувся на попелище рідного дому.

Ліріель відчула, як стиснулося серце. Ця раптова вразливість торкнулася найтонших струн її душі. Дівчина зрозуміла, що саме такий Раєль — справжній, який скинув усі захисні маски — подобається їй набагато більше.

Забувши про суворі правила палацового етикету, принцеса ступила вперед. Вона підійшла зі спини й м'яко, але впевнено обхопила його руками, притискаючись усім тілом і даруючи ту мовчазну підтримку, якої він зараз так потребував.

Раєль здригнувся від несподіванки, а тоді глибоко зітхнув і накрив її долоні своїми. Напруга та ніжність між ними стали майже відчутними.

— Тобі не обов'язково бути сильним кожної секунди, Раєлю, — тихо прошепотіла вона йому в плече. — Ми знайдемо спосіб розгадати цю таємницю. Разом.

Воїн повільно розвернувся в її обіймах, не випускаючи дівчини, і зазирнув їй в очі з безмежною вдячністю. Вони стояли так близько, що Ліріель відчувала шалений стукіт його серця.

— О-о-о-у... — зворушено протягнула Луміра, схиливши срібну голову й ледь не плачучи від розчулення. — Раєлю, ну дивись, яка вона в тебе чудова! Обійми її міцніше! Скористайся моментом! Вона ж сама тебе обійняла, етикет офіційно розбитий на друзки!

Крейг видав звук, схожий на важкий стогін, і повністю накрив Луміру крилом, наче ковдрою, глушачи її подальші репліки.

— Луміро, замовкни, — суворо буркнув чорний дракон, стримуючи черговий порив подруги зблизити людей. — Дай їм спокій. Самі розберуться. Твоє завдання зараз — мовчати і дихати через ніс.

З-під крила почулося приглушене й ображене:

— Ну Крей-и-и-гу, я ж просто підказую підходящий момент...

Раєль і Ліріель миттєво відсахнулися одне від одного. Проте цього разу обійшлося без ніяковості. Воїн тихо засміявся — щиро й полегшено. Цей сміх остаточно прогнав важкі тіні минулого. Він поглянув на принцесу з німою обіцянкою, яку вона з радістю прийняла.

Іскорка між ними лише розгорялася, а попереду на них чекала головна загадка цього замку.

Вони вернулись в кімнату.

Ночувати довелося в тій самій малій вітальні, де камін дарував хоч якесь тепло. Раєль і Крейг влаштували для Ліріель та Луміри справжнє затишне гніздечко: наносили сухого моху, застелили його м'якою ковдрою й плащем. Сумка принцеси, яку носила з собою драконка, стала дуже у пригоді.

Самі ж вартові — воїн і його бойовий дракон — вляглися біля порога. Луміра, скрутившись срібним бубликом у ногах принцеси на своїй улюбленій перинці, уже тихо посапувала. А от Ліріель та Раєль довго не могли заснути, заворожено дивлячись на згасаюче вугілля.

Коли ніч перевалила за половину, воїн тихо зітхнув. Принцеса, помітивши його тривогу, безшумно підвелася і влаштувалася поруч.

— Спогади не дають заснути? — м'яко запитала вона.

— Не тільки вони, — чесно зізнався Раєль, повернувши до неї втомлене обличчя. — Скоро світанок. А з ним і плани на майбутнє, яких у мене... м'яко кажучи, катма. Медальйон повернув пам'ять, але не армію. Щоб заявити права на престол, мені потрібна підтримка старих лордів. А я для них — просто привид із минулого або найманець із великою уявою. Я уявлення не маю, як довести їм, хто я, і з якого боку взагалі підходити до цих вельмож. Вони ж мене й на поріг не пустять.

Ліріель тонко посміхнулася, і в її очах спалахнув той самий вогник азарту, який Раєль так любив.

— Ну, у військовій тактиці ти майстер, але придворні інтриги — це моє поле бою, — тихо сказала вона, гордо випрямивши спину. — Слухай уважно. Старі роди ніколи не підтримають того, хто просто скаже: «Я принц, любіть мене». Вони поважають три речі: силу, традиції та вигоду. Твій медальйон — вагомий юридичний доказ, але лише тоді, коли ти запропонуєш їм те, чого вони прагнуть. Герцог Олдінгтон, наприклад, володіє найбагатшими землями, але його душать податками. Пообіцяй йому автономію в торгівлі в обмін на мечі — і він твій. А маркіз Вестфолл — фанат стародавніх лицарських кодексів. До нього треба з'явитися за всіма правилами етикету, викликати на чесний поєдинок і... дозволити йому виграти перші два раунди, щоб потішити його его, а вже потім блискуче перемогти.