Глава 6

Крейг прокинувся ще до світанку. Лежав нерухомо прислухаючись до лісу за печерою. Все спокійно. Туман стелиться по землі. Птахи ще мовчали.

Під крилом щось ворухнулось. Він опустив погляд. Принцеса ще спала. Щокою притиснулась до його боку. Волосся розсипалось, зім’ята весільна сукня. А обличчя спокійне, безтурботне. Довірливе, як буває тільки у дітей та тих хто відчуває себе у безпеці. Крейг відвів погляд. Будити не став. Хай ще поспить. Він і сам не міг пояснити чому. Просто хай спить. Вранці буде час для всього іншого.

Сонце вже високо піднялось коли Ліріель відкрила очі. Вона так й лежала притулившись до чорного дракона. Повільно встала. Поправила волосся. Принцеса є принцеса.

-           Доброго ранку – сказала вона Крейгу.

Дракон кивнув.

-           Дякую що не прогнав. Це було дуже люб’язно с твого боку.

Крейг нічого не відповів. Ліріель озирнулась довкола. Подивилась на вихід з печери де вже сяяло ранкове сонце.

-           Я звісно не наполягатиму – почала вона  – та якщо твоя ласка, можу я дещо попросити?

Дракон мовчки поглянув на дівчину.

-           Ти великий, сильний дракон. Ти вмієш літати. – вона дивилась широко відкритими очима не приховуючи захоплення - Якщо ти дозволиш сісти на тебе, щоб піднятися разом у небо. Ми б, напевно, змогли побачити королівський палац та швидко добратись до нього. Батько та Луміра дуже переживають за мене.

Дракон мовчав секунду. Потім повільно розклав праве крило. Під ним була рана. Не велика, але там де вона проходила луска відливала іншим кольором. Не чорним, а майже сірим, з ледь помітним фіолетовим мерехтінням.

-           Це магічна рана – тихо сказала дівчина. – Ти не можеш летіти.

Дівчина розчаровано зітхнула.

-           Поки ні. – відповів дракон.

Ліріель задумалась на мить, а потім піднявши голову, вже впевненішим голосом, запропонувала.

-           Тоді підемо пішки.

Чомусь вона не сумнівалась, що дракон не залишить її одну.

-           Я хочу допомогти з раною. – мовила вона. – В мене трохи є магії зцілення. Колись я лікувала палець одній із фрейлін коли вона поранила його об шип троянди.

Дракон зверхньо фиркнув. Порівняти його – велетня, з подряпиною якоїсь фрейліни. Та принцеса наполягала. Нехотя він погодився. Гірше не буде. Його не хвилювало, що вона не впорається. Більше хвилювало як вона дійде. Поки принцеса приклала руки до його рани й пробувала зцілити її, він розглядав дівчину в пишній сукні з довгим шлейфом, мереживом, та зовсім не придатним для походу взуття.

Ліріель старалась, як могла, зцілити рану. Та сил їй явно бракувало для повного зцілення. Рана лише трохи набула вже більш природного кольору. Принцеса вичерпавши свої сили відступила. Дракон поворухнув крилом. Обережно – перевіряючи. Рана відповіла тупим болем, але вже не гострим. Інша річ. Йти можна було не зважаючи на неї, але летіти ще ні.

Ранок був чудовий. Коли вони вийшли з печери. Це, мабуть, й було найбільшим сюрпризом, що після вчорашнього переполоху, після ночі на кам’яній підлозі, світ зовні виявився таким – радісним. Луки між Сірими горами та дорогою до Авенора цвіли. Не просто трава та пару квіток, а справжнє море кольору. Від блідо-жовтого до яскраво-синього, з рожевими суцвіттями, що хиталися від ранкового вітерцю, ніби маленькі прапорці. Мішок з пожитками та мечем Раєля висів на шиї дракона. Ліріель йшла за драконом крутячи головою у всі боки та роздивляючись квіти. А потім й зовсім зупинилась.

-           Ми маємо йти – сказав дракон.

-           Хвилинку.

Вона вже зійшла з протоптаної стежки.

-           Принцесо!

-           Одну хвилинку – весело вигукнула вона все далі відходячи від нього.

Крейг спостерігав, як вона нахиляється. Збирає щось сине, жовте, потім іде далі за білими квітами з довгими стеблами.

-           Що ти робиш – терпляче спитав він.

-           Збираю квіти – з радісною посмішкою відповіла вона просто, ніби це пояснювало все.

З погляду дракона це не пояснювало нічого. Він йшов поруч, мовчки дивуючись як таке дійство може давати стільки задоволення дівчині.

-           Крейге, ти коли не буть просто лежав у траві та дивився на хмари? – запитала вона зупиняючись й перебираючи у руках зібрані квіти.

-           Ні

-           Ніколи?

-           Ні

-           Це треба виправити.

Й не роздумуючи більше вона вляглась просто на траву розкинувши руки, й з посмішкою, уставилась на небо.

-           І довго ти так будеш лежати?

Дракон сів поряд та дивився на неї. Дівчина не підвелась.

-           Ти маєш спробувати – наполягала вона.

-           Я вмію літати – спробував заперечити дракон – Я бачив небо.

-           Але це інше. – наполягала та на своєму.

Нічого іншого не залишалось. Велика чорна туша дракона опустилась на зелену траву та перевернулась на спину. Дракон склав лапи та розкинув крила. Ніби він летить по землі та дивиться на небо. Цікаве було відчуття. Невагомі пір’їни хмар текли над ними підганяємі літнім вітром. Небо. Безкрайня блакить. Крейгу раптом, захотілось піднятись туди де хмари, мов ніжна перина, огортають тіло і взяти з собою Ліріель. Щоб вона відчула цю безкрайність, а не тільки спостерігала за нею з землі. Він відчув, як дівчина наблизилась до нього.

-           Можна? – весело запитала вона.

Крейг одразу й не зрозумів, що вона хоче. Побачив в її руках вінок із квітів. Скривився.

-           Навіщо?

Він перевернувся на живіт та ще залишався лежати.

-           Це компенсація за незручності – мовила вона та вдягла йому на голову вінок із лугових квітів.

Крейг відкрив було рота, а потім закрив. Щось в її голосі, просте та щире, змусило його змовчати. Вона посміхнулась. Потяглась та заклала волошку йому між лусками за вухом. Потім взялась за ромашки.