Розділ 2

Аліна зайшла у свою квартиру й одразу ж жбурнула сумку на диван. День був жахливий. Ні, не жахливий – катастрофічний. А завтра на неї чекало ще гірше випробування: корпоратив, куди вона має прибути… з Михайлом. 

Вона зітхнула, зібралась із силами й рішуче пішла до сусідніх дверей. Постукала. Жодної відповіді. Вона постукала ще раз – голосніше. Тиша. 

- Михайле! — закричала вона, грюкаючи кулаком. 

- Спокійно, сусідко, — пролунав його голос, коли двері нарешті відчинилися. 

Михайло стояв босий, у джинсах з діркою на коліні й футболці, яка колись, можливо, була білою, але тепер нагадувала щось середнє між бежевим і «я прала це востаннє пів року тому». Волосся розкуйовджене, в руці – чашка з чимось підозрілим. 

Аліна спохмурніла. 

- Це какао? — підозріло спитала вона. 

- Ні, — усміхнувся він. — Пиво. 

Аліна притиснула пальці до скронь. 

- Слухай, мені не до жартів. 

- А хто жартує? — щиро здивувався він і ковтнув із чашки. 

Вона важко видихнула, але змусила себе продовжити: 

- Завтра корпоратив. 

- Знаю. Чекаю не дочекаюся, — він розслаблено притулився до дверного косяка. 

- Я прийшла сказати, що якщо вже мені доведеться йти туди з тобою, то хоча б зробимо так, щоб це не виглядало… як повний провал. 

- Ого, звучить багатообіцяюче, — хмикнув він. 

- Почнемо з головного, — вона оглянула його з ніг до голови. — Ти. Маєш. Виглядати. Пристойно. 

Михайло кліпнув очима. 

- Я і так виглядаю чудово. 

- Твої джинси мають більше дірок, ніж моє терпіння. 

- Це стиль. 

- Це ганьба! 

Михайло усміхнувся, наче йому подобалося її обурення. 

- Тож, — продовжила вона, ігноруючи його розважений вигляд. — Ти вдягнеш нормальну сорочку, нормальні штани і туфлі. 

- Туфлі? — він зробив вигляд, що жахнувся. 

- Так, туфлі! І не кеди, які виглядають так, ніби пережили ядерний вибух. 

- Це вони й пережили, — гордо відповів він. 

Аліна заплющила очі, рахуючи до трьох. 

- Я серйозно, — загрозливо промовила вона. 

- Окей, — нарешті здався він. — Але одна умова. 

- Що ще? 

- Ти допоможеш мені вибрати вбрання. 

Аліна застигла. 

- Що? 

- Ну, ти ж не хочеш ризикувати і довіряти мені це рішення, правда? — хитро усміхнувся він. 

Вона стиснула губи. Він мав рацію. Якщо залишити його без нагляду, він запросто міг прийти на корпоратив у гавайській сорочці, рожевих шортах і капцях. 

- Добре, — сухо відповіла вона. — Але без дурощів. 

- Обіцяю, — підняв він руку, наче давав присягу. — Тоді заходь, сусідко. 

Аліна зробила крок у його квартиру… і одразу пошкодувала. 

Тут панував хаос. На дивані лежали гітари, розкиданий одяг, а на кухонному столі – три (!) недоїдені піци. 

- Господи, як ти тут живеш?! 

- Весело, — знизав плечима він. 

Аліна закотила очі. 

- Просто покажи мені свою шафу. 

- Оу, так швидко? Я зазвичай не впускаю жінок у свою спальню на першому побаченні. 

- Це не побачення! 

- Ти так кажеш, але от ти вже в моїй квартирі, вибираєш мені одяг… — Він витримав паузу. — Ризиковано, Аліно, ризиковано. 

- Я тебе приб’ю. 

- В такому випадку тобі точно знадобиться нова сукня. 

Аліна закотила очі. 

- Давай швидше. 

Він повів її до шафи. Відкрив дверцята. 

Аліна завмерла. 

- Це… це все футболки?! 

Справді, вся шафа була забита футболками з написами на кшталт «Життя – це імпровізація», «Спочатку кава, потім усе інше» і «Я просто граю на гітарі, не чіпайте мене». 

- Ну, ще є джинси, — додав він, порившись унизу. 

- Це не допомагає! 

- Тоді нам доведеться йти в магазин, — весело підсумував він. 

Аліна застогнала. 

- Я ненавиджу цей день. 

- А я починаю його любити, — підморгнув він. 

Їй стало страшно. 

Бо якщо вже їм доведеться піти разом на цей корпоратив… Вона має зробити все, щоб не зганьбитися. Але з таким «нареченим» місія виглядала неможливою.

- Так, збирайся, йдемо купувати тоді костюм, — рявкнула Аліна на Михайла, невдоволено поглядаючи на нього. — За пів години я чекатиму тебе біля торгового центру, поспіши, бо я ще хочу відпочити після роботи, а не вбивати на тебе весь вечір.