Експерименти з АІ

Помилки початківця. Продовження…

Отже, після експериментів із дитячими казками, які, до речі, мали цілком конкретного замовника в особі мого сина, я вирішила замахнутися на дещо серйозніше. А чому б не спробувати написати роман? 

Щоправда, з ідеєю на той момент усе було не так однозначно. Вона десь літала в хмарах, крутилася в голові, періодично набувала якихось обрисів, але чіткого розуміння, що саме я хочу отримати в результаті, не було. Але все народжувалося в процесі...

 Почалося ...

Виявилося, що написання книги — це доволі непередбачуваний процес. Ти начебто маєш певний задум, уявляєш собі сюжет, персонажів, їхні характери, навіть приблизно знаєш, куди все має рухатися. Але щойно починаєш писати, як усе це поступово починає жити власним життям.

Спочатку створюється одна історія, а потім — бац! — сюжет повертає на 180 градусів. Герої починають поводитися зовсім не так, як ти планувала, обставини змінюються, з’являються нові персонажі, а від початкового задуму іноді залишається хіба що назва або якась окрема ідея.

Я почала розуміти, що  написання книги — це не завжди чіткий план із пунктами А, Б і С. 

Так поступово з’явився мій  перший роман. — «На межі кохання» —  про людські взаємини, стосунки та реалії життя. Не завжди яскраві, красиві й романтичні, як нам іноді хочеться собі уявляти. Адже життя має чимало інших відтінків, і далеко не всі вони пастельні.

Але навіть серйозні теми мені хотілося подавати з гумором. Бо я взагалі люблю гумор, іронію та позитив, навіть коли сама ситуація до цього, здавалося б, зовсім не спонукає.

Хоча тут є один цікавий нюанс.

За характером я людина доволі реалістична, місцями навіть песимістична. Саркастична, іноді їдка, а часом, як я сама про себе кажу, досить дотепна в плані критичних зауважень і скептицизму. 😁 Якщо вже маю власну думку, переконати мене в протилежному буває непросто.

Чужа думка, звичайно, може бути цікавою, я можу її вислухати, проаналізувати, але автоматично приймати її за істину точно не буду. Для цього людині потрібно мати певний авторитет у моїх очах. А таких людей, скажімо так, не надто багато.

Якщо вже сформувала власну позицію, то доведеться докласти неабияких аргументів, щоб я її переглянула. Просто тому, що комусь так здається, — навряд чи.

При цьому в повсякденному житті я зовсім не та людина, яка прагне постійно бути в центрі уваги. Навпаки, я доволі скромна й стримана. Не люблю зайвої публічності, великих аудиторій, виступів і необхідності привертати до себе увагу. Навпаки- це лякає....

Маю свій особистий простір, власний світ і, відверто кажучи, не завжди відчуваю потребу впускати туди сторонніх.

Можливо, для когось це прозвучить дещо несподівано, особливо з огляду на те, що я переодично веду блог і публікую свої твори. Але тут, мабуть, варто розрізняти бажання поділитися творчістю та бажання виставити напоказ власне життя. Це зовсім різні речі.

І ось так, поступово освоюючись на Booknet, я почала відкривати для себе можливості, про які раніше навіть не замислювалася.

Після «На межі кохання» з’явилася ще одна книга — «Той , хто сміється останнім».

Цього разу задум був дещо іншим. Мене давно цікавила тема матеріалізації думок, взаємозв’язку наших думок із подіями, які відбуваються в житті, та тих невидимих закономірностей, які ми не завжди можемо пояснити.

Я взагалі вірю в різні знаки ( з точки зору інтуїції), хоча забобонною людиною себе абсолютно не вважаю.

Усі ці історії про чорних котів, порожні відра, нещасливі прикмети, заборони сидіти на куті столу та інші народні перестороги — це точно не про мене..

До речі, щодо кута столу. Усе життя принципово сиділа саме на куті. І, як бачите, маю і чоловіка, і житло, і загалом усе начебто непогано. 😁 Тож із народними прикметами в мене стосунки доволі вибіркові. Тож коли я бачу чорного кота , який перебігає мені дорогу, то це викликає лише посмішку і спогад про забубони бабусь.

Отже, саме тема матеріалізації думок стала відправною точкою для  книги — «Той ,  хто сміється останнім».

Мені хотілося дослідити цю тему не у форматі чергової мотиваційної історії з категорії «думай позитивно — і Всесвіт принесе тобі щастя на блюдечку», а дещо глибше й цікавіше.

Бо, було б надто просто: захотів — отримав, подумав — здійснилося, заплющив очі — і вже стоїш на березі океану з коктейлем у руці. На жаль, або на щастя, життя не настільки послужливе. 😁

Мене цікавило, як наші думки, переконання, очікування та вчинки можуть впливати на реальність, яку ми створюємо навколо себе. Наскільки ми самі формуємо власне майбутнє, а наскільки просто намагаємося пояснити те, що не завжди можемо контролювати.

Із цього поступово почала формуватися  сюжет, який згодом відійшов від задуму і перетворився схоже на гумористичне фентезі...

Я не ставила собі за мету написати наукову працю чи навчити когось правильно жити. Та й хто я така, щоб роздавати універсальні рецепти щастя? У кожного своя голова на плечах, власний досвід і, як показує практика, свій набір граблів, на які він неодмінно хоче наступити особисто.

Мені просто хотілося створити історію, у якій можна було б і посміятися, і замислитися, і, можливо, впізнати щось із власного життя. Мабуть більше роздуми в слух…

Так я продовжувала експериментувати з написанням і Тестувати ШІ одночасно. І поступово зрозуміла, що мені подобається сам процес . І спробувати себе можно абсолютно в любому жанрі.

Сьогодні це може бути роман про людські взаємини, завтра — дитяча казка, а післязавтра — зовсім інша історія, яка ще вчора навіть не спадала на думку.

І тут, мабуть, варто зробити невеличкий відступ.

Усе це відбувалося паралельно з моїм поступовим знайомством із Booknet. Я вже не просто викладала вірші, а почала пробувати себе в різних літературних напрямках. І, звичайно, з’являлися нові запитання.