Розділ 20. Безмежний всесвіт.

Тут буде вірш.

Сім діб. У масштабах Всесвіту — це навіть не мить, а от у череві чужого крейсера, що мчав крізь гіперпростір, цей час розтягнувся на цілу вічність.

Кожен із нас намагався знайти собі заняття, щоб не збожеволіти від очікування та гнітючої невідомості. Капітан Кроу разом із Маркусом майже не вилазили з нутрощів «Тіні». Вони працювали на знос, замінюючи вигорілі модулі та намагаючись повернути нашому кораблю хоча б мінімальну боєздатність до моменту виходу у звичайний космос. З-під обшивки постійно сипалися іскри, а в повітрі стояв стійкий запах зварювання та плавленого металу.

Арес влаштував собі імпровізований полігон у ремонтному доці. Він годинами колупався в пошкоджених «голках», розбираючи їхню броню та вивчаючи принципи роботи ворожої зброї. Час від часу звідти лунало його задоволене бурмотіння, коли йому вдавалося зняти черговий гравітаційний випромінювач або розібратися в системі подачі енергії.

Селена ж обладнала польову лабораторію просто між рядами стазис-капсул. Вона з головою поринула в роботу: проводила розтин мертвих ящерів, вивчала їхню фізіологію, а також намагалася розгадати алгоритми роботи самих капсул, щоб зрозуміти, як безпечно виводити людей зі стану глибокого заморожування.

А я... я шукала.

День за днем я методично обходила нескінченні ряди прозорих стазис-капсул. Зупинялася біля кожного, стирала рукою сріблясту паморозь зі скла і вдивлялася в застиглі обличчя бранців. Чоловіки, жінки, діти. Сотні, тисячі облич. Я сподівалася побачити серед них знайомі риси.

Про ту величезну калюжу крові в коридорі я якось забула. Навалилося занадто багато нагальних проблем, та й мозок, мабуть, просто заблокував моторошні спогади про розірвані тіла як захисну реакцію. Проте я не могла не помітити, що ставлення команди до мене невловимо змінилося.

Кроу розмовляв зі мною підкреслено м'яко, уникаючи різких наказів. Арес перестав відпускати свої фірмові грубуваті жарти в моїй присутності. А Селена... Селена іноді дивилася на мене таким поглядом, від якого ставало ніяково — у ньому читалися глибокий сум і жалість. Я списувала це на свій нервовий зрив у коридорі. Вони суворі військові, ветерани, а я розклеїлася і ледь не знепритомніла від вигляду пошматованих тіл. Звісно, тепер вони вважають мене слабкою ланкою і намагаються берегти.

На п'ятий день польоту я сиділа поруч із Селеною, допомагаючи їй сортувати зразки тканин ящерів. Мої очі пекли від втоми, а пальці машинально перекладали пробірки та пакети в контейнери для заморозки й транспортування.

Медик раптом відклала інструменти, зняла рукавички та важко зітхнула.

— Ліро, зроби перерву, — тихо сказала вона, уважно дивлячись на мене. — Ти спиш по три години на добу. Ти виснажуєш себе цими пошуками серед капсул.

— Я маю перевірити їх усі, Селено, — вперто відповіла я. — Залишився ще один ярус.

— Ліро... — Селена м'яко накрила мою руку своєю, змусивши зупинитися. Її голос тремтів від прихованої емоції. — Ми маємо бути реалістами. Ти шукаєш коханого — я розумію. Але... можливо, ти його вже ніколи не знайдеш. Цей Всесвіт жорстокий. Іноді люди просто зникають. Тобі треба прийняти думку, що його може не бути серед живих.

Я завмерла. Її слова вдарили під дих, але замість відчаю всередині спалахнула вперта, гаряча впевненість. Я підвела очі й подивилася прямо на неї.

— Ні, Селено. Я знаю, що він живий, — твердо запевнила я, вивільняючи свою руку. — Я не просто вірю в це — я це відчуваю.

Селена сумно опустила очі, ніби знала щось таке, чого не знала я, але я не дала їй заперечити.

— Наш зв'язок... він змінився, так, — продовжила я, прислухаючись до власних відчуттів. — Він приглушений, розмитий, ніби пробивається крізь товщу води, потужні електромагнітні перешкоди чи крізь сам простір. Але він є. Ця іскра досі жевріє десь на краю моєї свідомості. І знаєш що? З кожним днем цього польоту відчуття стає сильнішим. Мені здається... ні, я впевнена. Він десь тут. На цьому самому кораблі.

Селена нічого не відповіла. Вона лише відвернулася до своїх пробірок, змахнувши непомітну сльозу, і тихо промовила:

— Дай Боже, Ліро. Дай Боже, щоб ти мала рацію.

За два дні, що залишалися до кінця польоту, я завершила огляд. Обійшла кожен ярус, зазирнула в кожну з тисячі покритих памороззю капсул.

Його тут не було.

Стоячи перед останньою перевіреною стазис-капсулою, я відчула, як усередині щось обірвалося. Настав час визнати гірку правду: або мій нейронний зв'язок остаточно обірвався, видаючи бажане за дійсне, або мій розум просто відмовлявся приймати втрату. Проте якась вперта, ірраціональна частина мене відмовлялася здаватися.

— «Можливо, за тими зачиненими гермодверима є ще один такий самий трюм, — переконувала я себе. — Він там… Я знаю. Він же десь має бути».

Тим часом підготовка до розв'язки йшла повним ходом. Маркус із капітаном здійснили неможливе — «Тінь» знову могла літати та захищатися. Корабель виглядав як пошматована стара машина, чиї пошкодження нашвидкуруч залатали листами чужорідного металу, але реактор стабільно видавав енергію, і всі системи працювали. Арес теж перевершив самого себе: він примудрився демонтувати дві турелі з розбитих ворожих «голок» і намертво приварити їх до нашого корпусу, під'єднавши до ручного управління. Тепер наш стелс-корабель мав хоч якісь ікла.

Сьогодні настав сьомий день. День, коли гіперстрибок мав завершитися.

Атмосфера в рубці «Тіні» нагадувала натягнуту струну. Ми увесь день були в повній бойовій екіпіровці. Арес сидів за пультом управління новими турелями, нервово погладжуючи рукоятку гашетки. Кроу, підключений через нейромережу, був готовий у будь-яку секунду зірвати корабель з місця. Ми готувалися прориватися з боєм. Починати перестрілку всередині гіперпросторового тунелю було чистим самогубством — найменше пошкодження обшивки крейсера і захисного кокона призвело б до того, що нас усіх розмазало б по підпростору. Ми розуміли: щойно вийдемо у звичайний космос —  може початися справне пекло. Ми не знали, куди нас везуть. Можливо, прямо в серце ворожої армади.