Розділ 20. Безмежний всесвіт.

Вмістити вічність у людську свідомість —

Не можна так, щоб не згоріти втлінь.

Змінивши дух на коду послідовність,

Ти став німим, як безтілесна тінь.

Забуто сміх, і ніжність, і тепло,

Натомість — дані й таємниці світу.

І те, що у жилах людяним було,

Змінив диктат чужого заповіту.

Ти став архівом пам’яті машин,

Тим, хто не визнає емоцій й болю.

І у порожнечі зоряних глибин

Ти втратив найцінніше — власну долю.

Сім діб. У масштабах Всесвіту — це навіть не мить, а от у череві чужого крейсера, що мчав крізь гіперпростір, цей час розтягнувся на цілу вічність.

Кожен із нас намагався знайти собі заняття, щоб не збожеволіти від очікування та гнітючої невідомості. Капітан Кроу разом із Маркусом майже не вилазили з нутрощів «Тіні». Вони працювали на знос, замінюючи вигорілі модулі та намагаючись повернути нашому кораблю хоча б мінімальну боєздатність до моменту виходу у звичайний космос. З-під обшивки постійно сипалися іскри, а в повітрі стояв стійкий запах зварювання та плавленого металу.

Арес влаштував собі імпровізований полігон у ремонтному доці. Він годинами колупався в пошкоджених «голках», розбираючи їхню броню та вивчаючи принципи роботи ворожої зброї. Час від часу звідти лунало його задоволене бурмотіння, коли йому вдавалося зняти черговий гравітаційний випромінювач або розібратися в системі подачі енергії.

Селена ж обладнала польову лабораторію просто між рядами стазис-капсул. Вона з головою поринула в роботу: проводила розтин мертвих ящерів, вивчала їхню фізіологію, а також намагалася розгадати алгоритми роботи самих капсул, щоб зрозуміти, як безпечно виводити людей зі стану глибокого заморожування.

А я... я шукала.

День за днем я методично обходила нескінченні ряди прозорих стазис-капсул. Заглядала в кожну, стирала рукою сріблясту паморозь зі скла і вдивлялася в застиглі обличчя бранців. Чоловіки, жінки, діти. Сотні, тисячі облич. Я сподівалася побачити серед них знайомі риси.

Про ту величезну калюжу крові в коридорі я якось забула. Навалилося занадто багато нагальних проблем, та й мозок, мабуть, просто заблокував моторошні спогади про розірвані тіла як захисну реакцію. Проте я не могла не помітити, що ставлення команди до мене невловимо змінилося.

Кроу розмовляв зі мною підкреслено м'яко, уникаючи різких наказів. Арес перестав відпускати свої фірмові грубуваті жарти в моїй присутності. А Селена... Селена іноді дивилася на мене таким поглядом, від якого ставало ніяково — у ньому читалися глибокий сум і жалість. Я списувала це на свій нервовий зрив у коридорі. Вони — суворі військові, ветерани, а я розклеїлася й ледь не знепритомніла від вигляду пошматованих тіл. Звісно, тепер вони вважають мене слабкою ланкою і намагаються вберегти мене від цього жорстокого світу.

Десь на п'ятий день польоту я сиділа поруч із Селеною, допомагаючи їй сортувати зразки тканин ящерів. Мої очі пекли від втоми, а пальці машинально перекладали пробірки та пакети в контейнери для заморозки й транспортування.

Медик раптом відклала інструменти, зняла рукавички та важко зітхнула.

— Ліро, зроби перерву, — тихо сказала вона, уважно дивлячись на мене. — Ти спиш по три години на добу. Ти виснажуєш себе цими пошуками серед капсул.

— Я маю перевірити їх усіх, Селено, — вперто відповіла я. — Залишився ще один ярус.

— Ліро... — Селена м'яко накрила мою руку своєю, змусивши зупинитися. Її голос тремтів від прихованої емоції. — Ми маємо бути реалістами. Ти шукаєш коханого — я розумію. Але... можливо, ти його вже ніколи не знайдеш. Цей Всесвіт жорстокий. Іноді люди просто зникають. Тобі треба прийняти думку, що його може не бути серед живих.

Я завмерла. Її слова вдарили під дих, але замість відчаю всередині спалахнула вперта, гаряча впевненість. Я підвела очі й подивилася прямо на неї.

— Ні, Селено. Я знаю, що він живий, — твердо запевнила я, вивільняючи свою руку. — Я не просто вірю в це — я це відчуваю.

Селена сумно опустила очі, ніби знала щось таке, чого не знала я, але я не дала їй заперечити.

— Наш зв'язок... він змінився, так, — продовжила я, прислухаючись до власних відчуттів. — Він приглушений, розмитий, ніби пробивається крізь товщу води, потужні електромагнітні перешкоди чи крізь сам простір. Але він є. Ця іскра досі жевріє десь на краю моєї свідомості. І знаєш що? З кожним днем цього польоту відчуття стає сильнішим. Мені здається... ні, я впевнена. Він десь тут. На цьому самому кораблі.

Селена нічого не відповіла. Вона лише відвернулася до своїх пробірок, змахнувши непомітну сльозу, і тихо промовила:

— Дай Боже, Ліро. Дай Боже, щоб ти мала рацію.

За два дні, що залишалися до кінця польоту, я завершила огляд. Обійшла кожен ярус, заглянула в кожну з тисячі покритих інеєм капсул.

Його тут не було.

Стоячи перед останньою перевіреною стазис-капсулою, я відчула, як усередині щось обірвалося. Настав час визнати гірку правду: або мій просторовий зв'язок із коханим остаточно обірвався, видаючи бажане за дійсне, або мій розум просто відмовлявся приймати втрату. Проте якась вперта, ірраціональна частина мене відмовлялася здаватися.

— «Можливо, за тими зачиненими гермодверима є ще один такий самий трюм, — переконувала я себе. — Він там… Я знаю. Він же десь має бути, бо я його відчуваю».

Тим часом підготовка до розв'язки йшла повним ходом. Маркус із капітаном здійснили неможливе — «Тінь» знову могла літати й захищатися. Корабель виглядав як пошматована стара машина, чиї пошкодження нашвидкуруч залатали листами чужорідного металу, але реактор стабільно видавав енергію, і всі системи працювали як треба. Арес теж перевершив самого себе: він примудрився демонтувати дві турелі з розбитих ворожих «голок» і намертво приварити їх до нашого корпусу, під'єднавши до ручного керування. Тепер наш стелс-корабель мав додаткові ікла.