Розділ 18. Палаюче небо.

Космос не знає емпатії. Німій безодні байдуже на наші крики: для неї зорі — це лише холодні крижинки на чорному полотні, які світили до нас і світитимуть після нашого зникнення. У цьому льодяному мороці твоє виживання — це виключно твоя проблема.

Ми ж створені із зоряного пилу, але досі борсаємося в багнюці. Земля — наша колиска, та я вважаю, що якщо ми в ній залишимося, то неминуче виродимося й загинемо, так і не досягнувши повноліття. Тим паче, що взагалі люди — жорстокий вид, який звик еволюціонувати лише через руйнування; саме ця наша темна природа дає нам іноді шанс добре розвинутися і зробити крок вперед. Адже там, де вмирає надія, прокидається люта впертість. Це і є наша неприборкана енергія виживання — саме вона здатна прокласти шлях нам крізь абсолютний морок.

Та щоб підкорити цю темряву, ми маємо змінитися. Плоть занадто слабка, ШІ програмований, а метал не має душі. І лише сплавивши усе це разом у горнилі еволюції, можна викувати симбіоз, здатний кинути виклик нескінченному простору. Per aspera ad astra. Наші предки вірили, що шлях до зірок лежить крізь терни, але ніхто з них не попереджав, скільки наших життів потрібно покласти для освоєння космосу і для того, щоб мандрувати по ньому.

-------

Свідомість поверталася повільно й болісно, ніби мене силоміць витягували з дна глибокого, в'язкого болота. Морок не хотів відступати. Він був густим, задушливим і мав виразний іржавий присмак крові на пересохлих губах.

Спочатку повернувся слух. Глухий шум у голові поступово розпався на фрагменти, крізь які пробився різкий звук — монотонний, ритмічний писк. Він безжально свердлив мозок, пульсуючи в такт із кожним ударом серця. Думки плуталися, тіло здавалося чужим і абсолютно невагомим, наче я все ще падав у прірву.

Повіки здавалися відлитими зі свинцю. Знадобилося неймовірне зусилля волі, щоб змусити їх розімкнутися. Світло миттєво різонуло по зіницях, вибиваючи сльози. Я кліпнув кілька разів, намагаючись зібрати розмиті, мерехтливі плями в єдину картинку.

Наді мною не було стелі трюму. Замість неї маячив панорамний купол незнайомого пілотського інтерфейсу, заповнений десятками голографічних показників, що мерехтіли, мов холодні крижинки. Варто було мені зосередити погляд на найближчій панелі, як голову пронизав гострий біль, наче в череп увігнали цвях. Але щойно спазм минув, сталося дивне: химерні інопланетні ієрогліфи стали абсолютно зрозумілими. Нейромережа миттєво перекладала їх прямо мені у свідомість.

Я хотів підняти руку, щоб потерти скроні, але не зміг. Мої передпліччя були намертво зафіксовані в масивних ложементах, а тіло здавалося абсолютно чужим. Я спробував поворухнутися, як нас вчать після аварій, і мене відразу накрила хвиля первісного, тваринного жаху, бо нижче грудей я нічого не відчував. Ніби частину мене відтяли та замінили свинцевою колодою. Я озирнувся, наскільки дозволяв кут огляду, і зрозумів, що напівлежу в глибокому анатомічному кріслі пілота, яке, мабуть, ще донедавна належало загиблому ящеру. Усе ж моє тіло нижче ребер було приховане під фіксуючою панеллю.

— Симбіонте? — мій голос нагадував сухий шелест старого паперу. — Що зі мною?

— «Статус носія був критичним, — пролунав беземоційний голос. — Хребет та внутрішні органи отримали несумісні з нормальним функціонуванням пошкодження. Я заблокував спинний мозок і відімкнув чутливість нижньої частини тіла. Створено ізолюючий каркас, для відновлення. Усі доступні ресурси перенаправлено на підтримку базової життєдіяльності».

— Я не відчуваю ніг... — прошепотів я.

Холодний піт заливав очі, а серце забилося так шалено, що екран тривожно замиготів червоним. Паніка накочувалася задушливою хвилею. Я — інвалід. Шматок м'яса, прикутий до інопланетного крісла.

— «Емоційна реакція недоцільна. Це тимчасовий протокол виживання. Альтернатива: смерть від крововтрати. Медичні та технічні дроїди корабля були задіяні мною для транспортування тіла в рубку. Поточне першочергове завдання: пілотування, бо ймовірність виживання при залишенні на планеті — нуль відсотків».

Я до болю прикусив губу, перевіряючи реальність. Ще був фантомний біль у боці, який все ще пробивався крізь хімічну блокаду симбіонта — гарячий, пульсуючий. Він нагадував, що я живий. Майже миттєво симбіонт впорснув у кров розраховану порцію ендорфінів та бойових стимуляторів, примусово гасячи мою паніку і повертаючи чистоту думок.

Дихай. Думай. Дій — так у нас лунало перше правило пілота.

Трохи заспокоївшись, я через нейромережу перевірив стан тіла. Пошкодження дійсно були катастрофічними, але на цю мить прямої загрози життю не спостерігалося — симбіонт тримав організм на жорсткому ручному керуванні. Переконавшись, що не помру найближчі кілька годин, я розслабився та перемкнувся на зовнішні камери судна. Завдяки базам даних, які симбіонт зараз активно розпаковував у нейромережі, ієрогліфи ящерів та панель управління ставали інтуїтивно зрозумілими. Системи спостереження за бортом показали ловчих, що нишпорили навколо корпусу, та ворожу «голку», яка чорним силуетом кружляла неподалік у небі.

— Які в нас проблеми? — запитав я, остаточно опановуючи себе та оглядаючи периметр.

— «Планетарна оборона противника вже зафіксувала втрату зв'язку з цим судном. Розрахунковий час до прибуття перевіряючих із десантом — менше як тридцять хвилин. Вони мають коди для активації протоколу аварійного відкриття шлюзів ззовні. Займаюсь блокуванням».

В цю мить на панорамному екрані рубки ще виднілися руїни міста Едем, а посадкова смуга з розбитими людськими кораблями виглядала як величний і страшний цвинтар нашої цивілізації. По ньому зараз повзали чужі дроїди, а на борту мого корабля у стазис-капсулах чекали на порятунок тисячі застиглих людських життів.

— Тридцять хвилин... — я глибоко вдихнув, збираючись із думками. — Що потрібно робити?

— «Час швидко спливає: з того моменту, як тебе поранили, вже пройшло більше години. Для злету потрібно терміново під’єднати твою нервову систему безпосередньо до навігаційного ядра корабля, створити нейронне злиття. Ти наче стаєш єдиним цілим із судном, як зі своїм винищувачем. Тільки масштаб сприйняття буде інший».