Розділ 16. Крок відчаю.

Згасає чуждий розум у машинному ядрі,

І тоне коридор в багрянім сяйві.

Вагання більш немає у цій німій порі,

Усі страхи стають віднині зайві.

Там, в кораблі — застиглі тисячі життів,

Німі істоти в стазисі, в полоні.

Я міг втекти. Я міг... та не схотів,

І їхні долі нині у моїй долоні.

Машинний розум зник, та ворог на борту,

І тільки симбіонт тримає оборону.

Попереду — мій бій крізь темряву густу,

З тіней ідуть чужі, щоб взяти до полону.

Але в руках — знайома важкість зброї,

А за спиною — весь пройдений мій шлях.

Я знов залишився один в запеклому двобої,

Де кожен зайвий крок — це перемога або крах.

Та я готовий, страх давно вже згас,

Лиш відчайдушні виграють цю битву.

Щоб вижити — лишився тільки шанс,

А в скронях пульс відстукує молитву.

Тож поки мене не помітили, а здоровий глузд не змусив відмовитися від цього божевільного задуму, я розвернувся й безшумно рушив геть від виходу, розчиняючись у густій тіні між стазис-капсулами.

— «Новий маршрут прокладено. Розраховую послідовність дій», — безпристрасно повідомив симбіонт.

Перед очима миттєво оновилася детальна мапа корабля, прокладаючи вузьку зелену лінію крізь переплетення комунікацій. Оскільки я вже наважився на цей крок, треба було все ретельно продумати. Зрештою, відступити я завжди встигну — треба спробувати врятувати всіх. Тим часом симбіонт продовжував інструктаж:

— «Кінцева точка: ядро центрального ШІ. Вектор руху: технічний ярус номер три. Наразі там зафіксовано найменшу активність дроїдів. Всі працюють ззовні».

— «Корабель може нас відстежити?» — запитав я, протискуючись у вузький лаз, яким ішов сюди.

— «Ні. На цю мить ми відсутні в його мережі. Зараз лише в медсекції триває перевірка усіх систем і пошук зниклого пацієнта, проте внутрішні системи візуального стеження на кораблі відсутні — архітектура автономних суден цього не потребує. ШІ контролює та відстежує лише ті об'єкти, що підключені до його мережі. Так раціональніше. Мій попередній носій пілотував судна такого класу, тому в мене є повні схеми його комунікацій та усі протоколи управління».

— «Зрозумів. А як саме ми його вимкнемо? Ядро ж має бути добре захищене».

— «Програмні фаєрволи ШІ справді мають найвищий ступінь захисту. Прямий злам неможливий, — констатував симбіонт. — Проте фізична архітектура має одну вразливість. Оскільки судно функціонує в космосі без екіпажу, то для обслуговування ядра передбачено прямий апаратний доступ лише через сервісних дроїдів. Я вже зафіксував такий в мережі. Якщо забезпечити мені з ним фізичний контакт, то я зможу перехопити його керування через пряме підключення. Саме через нього ми зможемо підмінити ідентифікатори та фізично вимкнемо модуль зовнішнього зв'язку, щоб ШІ не відправив сигнал тривоги на орбіту, а потім — знеструмимо саме ядро».

План звучав як самогубство, але логіка в ньому була. Зрештою, великого вибору я зараз не мав, лише симбіонт знав, як тут усе працює. За попит не б'ють... принаймні, не одразу. Та й, мабуть, саме той «справжній я» з забутого життя мав достатньо відваги та сили духу, щоб таке спробувати зробити. Хоча я досі багато чого не пам’ятав, але був упевнений, що це може вдатися. Тож зараз я обережно просувався вузькими коридорами, орієнтуючись на підказки симбіонта. Раптом зелена лінія на мапі роздвоїлася, а симбіонт повідомив мене.

— «Увага. За п'ятдесят метрів по курсу розташований відсік зберігання штатної зброї та конфіскованого майна полонених. Наполегливо рекомендую поповнити екіпірування. Ймовірність прямого бойового контакту під час дій на кораблі зросла до 87%».

За кілька хвилин я вже стояв біля масивних дверей арсеналу. Короткий електронний імпульс від симбіонта на панель, і двері слухняно відкрилися. Я миттєво прослизнув усередину. Тут у напівтемряві приміщення тьмяно відсвічували довгі стелажі. З одного боку, на магнітних підвісах вишикувався арсенал чистильників: імпульсні гвинтівки, голкомети та ряди гранат для різного застосування. З іншого — наче непотріб, у відкритому контейнері лежала купа конфіскованої людської зброї, відібраної в бранців з планети.

Не гаючи часу, я почав озброюватися. На спину закинув голкомет ящерів — я вже знав, як ним користуватися — і набрав кілька запасних барабанів із бронебійними червоними голками. На пояс почепив енергетичні та осколкові гранати, а в кобуру на стегно звично ліг знайомий людський плазмовий пістолет та абордажний ніж — надійний аргумент для ближнього бою. Серед конфіскованих речей я також знайшов потертий рюкзак, у який скинув усі додаткові боєприпаси та аптечки, а ще прихопив технічну сферу — таку ж саму, якою користувався раніше для роботи з машинами противника. Знадобиться.

— «Увага. Необхідно прискоритися, — раптом повідомив симбіонт. — Три регенераційні капсули в медичному відсіку незабаром завершать цикл відновлення пацієнтів. Ще чотири — на підході. Згідно з основними протоколами, після виходу зі стазису пілоти-ящери попрямують до кімнат відпочинку для приймання їжі та відновлення моторики. Часове вікно для дій критично звужується».

— «Гаразд, рушаємо», — відповів я і вийшов зі зброярні.

За планом ядро ШІ розташовувалося якраз під рубкою. Тож я далі вже рухався технічними коридорами набагато впевненіше, відчуваючи приємну вагу зброї та невдовзі дістався просторого круглого приміщення. Посередині якого височіла масивна колона зарядних станцій. Саме тут, біля однієї з відкритих технічних панелей, знаходився потрібний мені інженерний дроїд-павук, який зараз проводив планову діагностику систем живлення.

— «Прибули. Тепер наближайся до дроїда без різких рухів та поклади руку на його корпус. Я ініціюю підключення до сервісного порту через луску наноброні», — скомандував симбіонт.

Я підійшов до дроїда та обережно опустив долоню на його корпус. Наступні кілька секунд тягнулися, наче години, бо від цього дотику залежала не лише моя доля.