Розділ 15. Пробудження.

Тут зорі, як краплі, виблискують в небі,

І хтось мене звідти зове і зове.

Я сплю у безодні, забувши про себе,

А пам'ять, як човен, у тінях пливе.

Чийсь голос лунає крізь простір холодний,

І лиця незнані мелькають в імлі.

Я зовсім самотній, як бранець безмовний,

Що скутий машиною на чорній землі.

Я шлю крізь безодню прокляття запеклі,

Бо скільки життів спопеліло в війні!

Всім тим, хто почав це, — вічно тліти у пеклі,

Страждати за скоєне в лютім вогні.

Ось образи гаснуть. Лиш попіл та втома,

І згарище мрій догорає в душі.

Сьогодні мій ранок — за межами дому,

Де навіть надії на щастя віднині чужі.

Щойно відлуння мого розпачливого крику згасло, погляд вихопив у зеніті вогняні лінії. Нейроінтерфейс вивів тривожне червоне попередження: орбітальний ракетний удар. Це смерть падала на мене просто з небес, не залишаючи шляхів для відступу. У ту ж мить прийшло чітке й холодне розуміння — ось і все, настала і моя черга. Навіть якщо ракети розірвуться за сотню метрів, залишкова температура спопелить мій пілотний бронескафандр разом зі мною.

— «Відбігався ти, Артеме, на цій проклятій планеті», — майнула гірка думка. — «Сподіваюсь, що я показав цим чистильникам, на що здатна лише одна відчайдушна людина».

Але мій симбіонт здаватися не збирався. У свідомості спалахнув імпульс — швидка, беземоційна підказка, що у нас ще є єдиний мізерний шанс на порятунок. Ядро в рюкзаку! Контейнер з трофейною нанобронею ящера. Далі рахунок пішов на миті. За лічені секунди до того, як ракети мали перетворити піщаний пляж на кипляче скло, я дістав з рюкзака ядро та кинувся до голки.

Симбіонт миттєво перехопив ініціативу. Він надіслав інопланетній технологічній броні свій нейрокод, і тверде ядро в моїх руках раптом ніби розплавилося. Густа сріблясто-чорна маса живого металу стрімко потекла по руках, обволікаючи рукавиці, грудну пластину, шолом. Процес злиття виявився швидким та трохи моторошним для мене: нанороботи броні буквально огортали каркас скафандра, трохи змінюючи його форму та властивості. Коли трансформація завершилася, скафандр наче вкрився дрібною, неймовірно міцною лускою, що тьмяно переливалася на тлі дощу та блискавок, які усе ще вирували над океаном. В цю мить я став чимось схожим на химерну, заковану в чорний метал глибоководну рибу.

Ще в процесі перетворення, не гаючи ні секунди, я добіг і пірнув у розтрощене нутро збитої «голки» — ворожого винищувача, що лежав неподалік. Тільки там, серед понівеченої механіки чужинців, я мав хоч якийсь шанс сховатися від орбітального удару. Не знаю, як у мене так вийшло, але я забився в найглибшу технічну нішу корабля, де згорнувся в клубок, а симбіонт, підключившись до його систем, використав залишки енергії ядра й примусово активував дивом уцілілий генератор щита.

А потім світ вибухнув.

Коли ракети накрили узбережжя, вода в морі миттєво закипіла. Усередині корабля температура підскочила настільки, що повітря стало густим і обпікало легені, і скафандр перейшов на свої запаси. Від колосального перевантаження та теплового удару свідомість почала згасати. Розбиту «голку» кілька разів підкинуло вибуховою хвилею і жбурнуло по пляжу, мов порожню бляшанку. Світ навколо вибухнув хаотичним обертанням; мене крутило всередині розбитого корпусу, наче в м'ясорубці. Будь-які орієнтири зникли — залишилися лише тваринний страх і розуміння, що це кінець. 

Бо жодна наноброня у Всесвіті не витримала б прямого влучання під час орбітального бомбардування, але надміцний інопланетний сплав корпусу та залишковий щит розсіяли основний жар від перших вибухів. Моя свідомість почала згасати саме тоді, коли повітря всередині корпусу стало обпікаючим: метал та композитні матеріали зовні вже не просто грілися — вони стікали розплавленими краплями. Це було останнє, що я зафіксував перед тим, як темрява забрала мене до себе.

-------

Відлуння орбітального удару затихло кілька десятків годин тому. Колишній тропічний рай із високими пальмами тепер нагадував похмуру ілюстрацію до кінця світу: мертва пустка, скута товстою кіркою чорного скла та присипана сірим, невагомим попелом.

Зараз на цьому попелищі пошукові загони ловчих-чистильників повільно прочісували цей апокаліптичний пейзаж. Їхні сканери методично перевіряли уламки, шукаючи будь-які ознаки вцілілої техніки чи біоматеріалу. Раптом один із дроїдів завмер над пошматованим, наполовину вплавленим у скло з піском корпусом «голки». Його датчики зафіксували всередині аномалію — слабкий, ледь помітний, але стабільний життєвий сигнал.

Через деякий час спеціалізовані дроїди обережно розрізали оплавлені пластини корабля. І під шарами понівеченої апаратури голки вони знайшли тіло, вкрите кіптявою, розплавленим пластиком, але з вцілілою нанолускою. Проаналізувавши структуру броні та специфічний нейросигнал симбіонта, машини зробили єдиний логічний для їхніх протоколів висновок: перед ними — один із пілотів-ящерів, чий корабель розбився під час останнього бою на планеті.

З максимальною обережністю дроїди витягли тіло з уламків, завантажили на гравітаційну платформу евакуатора і негайно відправили до захопленого міста Едем. Саме там, на колишній людській посадковій смузі, тепер була розгорнута допоміжна база, і над руїнами космопорту височів чорний корабель — мобільний медико-ремонтний комплекс чужинців.

Усередині цього моноліту ніколи не було ні метушні, ні голосів, притаманних людським шпиталям. На цьому кораблі взагалі не було жодної живої істоти, яка б керувала процесом чи приймала рішення. Усе контролював холодний, безпристрасний машинний інтелект.

Через деякий час евакуатор з тілом безшумно заїхав у тьмяно освітлений трюм. Зі стелі миттєво опустилися механічні маніпулятори, схожі на гнучкі металеві щупальця. Вони підхопили нерухоме тіло Артема і діяли з лякаючою точністю: хірургічними лазерами зрізали залишки обгорілого пластику та очистили поверхню наноброні від шлаку. Саму луску вони не чіпали — протоколи корабля розпізнали її як дружній інтерфейс.