Розділ 14. Надія.

Я йду на поклик, попри всіх зневіру,

Щоб у безодні знов тебе знайти.

Крізь чорний простір до німих сузір’їв,

Де вічний холод та чужі світи,

Нехай навколо — сталь і темні зорі,

І код чужий стирає кольори,

Та образ твій мене чекає в цім просторі:

«Лиш пам’ятай усе. Живи. І не згори».

Якщо душа твоя керується машиною,

І пам'ять зникла, мов короткий сон,

Чи стане ця любов ниттю єдиною,

Що розірве холодний цей полон?

Хай за межею навіть час зникає,

І розсипаються на попіл всі зірки,

Моя любов крізь морок проступає,

Щоб відновити втрачені зв'язки.

Ми — спалах світла в нескінченній ночі,

Дві іскри, що повстали проти тьми.

Я й досі пам’ятаю твої рідні очі,

І ті пісні, що так любили ми.

Флагман «Елегія» здригнувся всім своїм величезним корпусом, коли масивні стикувальні системи форпосту «Нокс» намертво зафіксували корабель біля станції. Після кількох днів виснажливого польоту в гіперпросторі, відчайдушної втечі від невідомого ворога та гіркоти нищівних втрат, залишки флоту нарешті дісталися відносно безпечної зони.

Космос навколо «Нокса» був суворим та непривітним. Форпост висів у густому поясі астероїдів на орбіті газового гіганта Кронос-4, чия масивна туша кольору запеченої крові займала половину видимого простору. Навігація тут вважалася справжнім пеклом: постійні магнітні бурі, дрібне космічне сміття та метеорити безперервно барабанили по захисних щитах, створюючи ефект нескінченного кам'яного дощу.

Сама станція нагадувала гігантського металевого паразита, який намертво вгризся в найбільший астероїд цього сектору. Від її нижніх рівнів глибоко вниз до самої атмосфери газового гіганта тягнулися кілометрові гнучкі «магістралі» — видобувні модулі. Вони безперервно викачували важкі гази для синтезу пального, через що станція скидалася на велетенського спрута, з’єднаного з планетою тонкими щупальцями. Навколо цих «пуповин» постійно мерехтіли габаритні вогні технічних дроїдів. «Нокс» десятиліттями розростався хаотично, обростаючи новими житловими блоками, антенами та стикувальними вузлами, перетворившись на незграбне нагромадження металу серед холодного каміння.

Усередині форпост був ще похмурішим. Вузькі коридори освітлювалися мерехтливими неоновими лампами, а повітря назавжди просякло запахом горілого пластику, мастила та важкого синтетичного кисню, від якого в горлі залишався металічний присмак. Населення «Нокса» ідеально відповідало його вигляду. Це був притулок для тих, кому не знайшлося місця в центральних світах: суворі шахтарі зі шрамами від виробничих травм, мовчазні шукачі щастя, найманці в пошарпаній броні та сумнівні авантюристи всіх мастей. Поява побитого в боях патрульного флоту викликала тут неабияке напруження та хвилю тривожного шепоту.

Ось і зараз бар «Четверта Орбіта» на нижніх палубах гудів від голосів та місцевої музики. Сьогодні тут змішалися всі: місцеві завсідники, втомлені солдати, пілоти з червоними від недосипу очима та налякані біженці, які досі не могли повірити у свій порятунок.

За дальнім столиком у густій напівтемряві сиділа Ліра, бездумно дивлячись на склянку з неторканим бурштиновим напоєм. Її темні очі, зазвичай зосереджені й гострі, зараз здавалися порожніми. Вона знову і знову прокручувала в пам’яті фрагменти телеметрії того останнього бою Артема над Террою-13. Один-єдиний винищувач проти цілого рою «голок»... Його божевільний танець серед плазми та уламків, а потім — стрімке падіння в атмосферу двох зчеплених у смертельному обіймищі кораблів. Ці палаючі силуети серед хаосу назавжди закарбувалися в її пам’яті.

— «Хто він тепер? Чи залишилося в тому тілі хоч щось від її Артема, чи ним уже повністю керує інопланетна субстанція або холодна логіка машин?» — думала дівчина.

Раптом на стілець навпроти опустилася Елара — офіцер тактичної розвідки та давня подруга Ліри ще з часів академії. Вона мовчки поставила на стіл дві нові склянки й важко зітхнула, коли уважно роздивилася стан співрозмовниці.

— Привіт, Ліро. Ти жахливо виглядаєш, — м'яко сказала вона. — Тобі треба добре відпочити. Мабуть, увесь цей час тримаєшся на одних стимуляторах?

— Майже, — голос Ліри був ледь чутним. — Я останнім часом не можу спати. Щойно заплющую очі — бачу ту планету. Звідти, крізь тисячі світлових років, мене кличе Артем. Я наче фізично відчуваю його тугу.

— Ліро… — Елара співчутливо накрила її долоню своєю. — Командування та розвідка вважають, що живих там не залишилося. Всі, хто чинив опір, знищені. Решта — в полоні, що, можливо, ще гірше.

Ліра ніяк не відреагувала. Елара зробила ковток і нахилилася ближче, ретельно підбираючи слова, щоб хоч якось розворушити подругу:

— Поки ми відступали в гіперпросторі, наші розвідники в режимі маскування ще залишалися в захопленому секторі. Вони зафіксували, як наступного дня після нашого відходу з поверхні стартував важкий транспортник. Йому вдалося пробитися на орбіту. Перед самим стрибком сенсори засікли спалахи — там був короткий, але лютий бій. Схоже, залишки гарнізону чи цивільних таки прорвалися в космос. Є надія, що вони встигли стрибнути в гіперпростір, хоча сам корабель ще не з'явився в жодному з наших портів. Всі чекають новин.

— Там міг бути Артем? — Ліра різко подалася вперед, і в її очах спалахнула слабка іскра надії.

— Не знаю. Після стрибка евакуаційного транспорту противник розпочав масоване орбітальне бомбардування. Вони буквально випалили узбережжя та підходи до гірської бази. Командування впевнене: на планеті більше не залишилося укриттів для великої кількості людей.

— Він вижив. Я відчуваю — він ще там, — Ліра вперто стиснула губи. — Ти не знаєш його так, як я. Артем не з тих, хто просто так здається.

Елара мовчки підсунула другу склянку ближче до Ліри. Деякий час вони просто сиділи, слухаючи гул музики, голосів та скрегіт вентиляції.