Розділ 11. Підготовка.

Гра з невідомим фіналом: ризик та доля.

На мапі зірок — алгоритмів сплетіння,

Та доля — не скрипт, не єдиний маршрут.

Ми — бранці подій, ми — живе покоління,

Що в Хаосі пише свій власний дебют?

Все пройдено й звірено: крок та зупинка,

Майбутнє розписане в циклах подій.

Та доля — не тільки застигла картинка,

Допоки не з’явиться в ній ризик та біль.

Бо ризик — це злам, систем замикання,

Крок у незвідане, де плавимось ми.

Це воля, що вища за всі сподівання,

Це промінь надії серед пітьми.

Ми ставимо все на одну лише карту,

Де шанси — як пил на вістрі ножа.

Якого б цей вибір не коштував гарту —

Лиш в зоні зневіри схаменеться душа.

Хай попіл наш зникне в космічній безодні,

Ми власну дорогу обрали в житті.

Бо мрія — це глина для тих, хто сьогодні

Наважився крок свій зробити в путі.

— У вас є що додати, хлопче… як вас там? — у його голосі звучала втома навпіл із роздратуванням.

Я глибоко вдихнув, ігноруючи тривожний сигнал симбіонта.

— Артем. У мене є план, як створити вікно для злету, — сказав я голосно, щоб мене почули не тільки за столом, а й у найближчих рядах біженців. — Ви шукаєте приманку і хочете відволікти «голки». Я можу це зробити.

За столом запала тиша. Люди навколо перезирнулися.

— Ви? І як саме? — скептично запитав один із них, схрестивши руки на грудях. — Вийдете назовні та помахаєте їм рукою?

— Я під’єднаюся до їхньої мережі, — відповів я спокійно. — У мене є можливість отримати доступ до їхньої колективної системи керування і спричинити в них перевантаження даних або впровадити якийсь вірус у їхній код. Можливо, їхні системи завмруть хоча б на кілька хвилин.

Цього разу тиша була іншою — приголомшеною, але вона швидко змінилася хвилею скепсису й обурення.

— Що за нісенітниця? — вибухнув Корн. — Під’єднатися до противника? Це неможливо! Жодна відома нам людська технологія на це не здатна! Ми все перепробували — це невідомий нам алгоритм. Звідки така технологія?

— Це секретна інформація, — тільки й відповів я.

— Ми не знаємо, хто ви такий, — жорстко обірвав усі наші розмови офіцер. — Ваша нейромережа не містить про вас ніяких даних, наче була стерта. Так не буває. І ви з’явилися нізвідки, з амнезією та дивною зброєю, зібраною з частин ловчого. А тепер пропонуєте нам повірити в казки, які звучать як пастка противника. Ви хочете, щоб ми відкрили шлюзи й підставили людей та корабель під удар? Ми не можемо довіряти чужинцю, який не пам’ятає, хто він.

Я бачив, як надія в очах Ірен, що стояла неподалік, згасає, замінюючись страхом. Ніхто не вірив мені. І я не міг їх за це звинувачувати. Але раптом втрутився сержант Корн, який досі мовчки слухав нашу суперечку. Його обличчя стало зосередженим.

— Зачекайте, командире, — тихо сказав він. — Можливо, ми можемо перевірити його слова. І його самого.

Сивий офіцер здивовано подивився на сержанта.

— Про що ви, Корне?

— Згадайте про корабель класу «Хорт» із патрульного флоту, який нещодавно розбився на планеті.

Офіцер відволікся.

— Так, пам'ятаю.

— Один чоловік із нього вижив, — додав Корн. — Його нещодавно знайшли наші патрульні в уламках рятувальної капсули біля нашої гори. Він у жахливому стані. Втратив усі кінцівки та отримав неймовірні опіки. Невдовзі наші медики помістять його в медкапсулу. З ним ще можна поговорити.

Я відчув, як серце тьохнуло. Ще один пілот із флоту на планеті. Хтось, хто, можливо, знає мене.

— Відведіть його туди, — наказав офіцер, вказуючи на мене. — Ірен, Максе, ви йдете з ними. Якщо цей пілот його впізнає, ми продовжимо розмову. Якщо ні… — він не договорив, але погляд був цілком зрозумілим.

Мене десь зачинять, щоб я не заважав і не наробив чогось непоправного.

Дорогою нас супроводжували троє озброєних солдатів Корна. Медичний блок із медкапсулами розташовувався в іншій частині ангара, за зачиненими гермодверима. Тут було чистіше і пахло хімікатами.

У центрі невеликої кімнати в яку ми прийшли, стояла прозора медкапсула. Усередині, занурений у в’язку рідину, лежав чоловік. Точніше, те, що від нього залишилося. Це було жахливе видовище. Грудна клітка була понівечена, обличчя вкрите опіками, а замість рук і ніг стирчали забинтовані кукси. Життя в ньому підтримували лише численні трубки та дроти, підключені до апаратури, котра ритмічно пікала.

Поруч метушився молодий медик у білому халаті. Побачивши Корна, він зупинився.

— Лікарю Євгене, — звернувся до нього сержант. — Нам потрібна ваша допомога. Пацієнт при тямі?

— Так. Зараз плануємо ввести його у штучну кому. Ми підтримуємо його, але… шансів вижити без регенераційної капсули в нього немає.

— Нам потрібно, щоб він відповів на кілька питань стосовно цього хлопця, — Корн вказав на мене. — Цей чоловік стверджує, що він пілот патрульного флоту. Якщо це так, то пацієнт може його впізнати. Це питання безпеки всієї бази та шансу вибратися звідси.

Євген вагався, дивлячись на понівечене тіло в капсулі.

— Це небезпечно для нього. Різке виведення стимуляторів може спричинити больовий шок і зупинку серця.

— Зробіть це, лікарю, — жорстко сказав Корн. — У нас немає вибору.

Медик зітхнув і підійшов до термінала капсули. Пальці забігали по екрану. Ритм пікання апаратури прискорився. Рідина в капсулі почала світлішати.

— Показники нестабільні. Я вводжу нейростимулятори та анальгетики. У вас є максимум три хвилини, — напружено сказав Євген.

Я підійшов ближче до скла капсули. Чоловік усередині раптом здригнувся. Його повіки повільно, з неймовірним зусиллям, піднялися. Очі, затуманені болем і ліками, почали зосереджуватися на мені. Він довго дивився на мене, ніби намагаючись пробитися крізь завісу болю. Я відчував, як у моїй голові симбіонт гарячково сканує мою пам’ять, намагаючись знайти хоч якийсь образ, що пов’язував би мене з цим чоловіком. Марно.