Розділ 10. Корабель.

У капсулах зі скла, у сяйві ледь чіткому,

Сплять тисячі життів, забувши біль та страх.

Для них спинився час у мареві німому,

Застиг холодний подих на зімкнутих вустах.

Вони не бачать диму і згарищ свого міста,

Їм сняться теплі хвилі та сонячний Едем.

Але навколо — клітка, холодна та зловісна,

Де кожен став для ката безмовним вантажем.

Не знає жодна мати, де нині її діти,

Чи батько встиг сховатися від чорних хижих лап.

У стазисі сліпому, під попелом з орбіти,

Лежить у цій темниці безвольний, сплячий раб.

Чи вартий спокій цей позбавлення свободи,

Де ми — лише рядки в чужій, страшній війні?

Ким стануть бранці ці, пройшовши крізь негоди,

Як зникне корабель у космічній далині?

Скрипить іржавий люк. Я йду у вогку тінь,

Ховаючи свій розпач від цих застиглих лиць.

Пробачте, що лишив вас на поталу злих хотінь

У тиші цих холодних та скляних гробниць.

Колектор зустрів нас луною, пронизливим холодом і густим смородом застояної води та гнилої деревини. Ми йшли ланцюжком. Макс крокував першим, висвітлюючи шлях вузьким променем свого ліхтарика. За ним, раз у раз спотикаючись у темряві, йшла Ірен, а я замикав групу, контролюючи тили. Під ногами чавкала густа багнюка упереміш із водою, яка подекуди сягала щиколоток.

Десь за пів години нашого повільного просування характер тунелів почав змінюватися. Зникло відлуння кроків. Натомість простір заповнив низький, вібруючий гул, від якого нили зуби, а по спині бігли мурахи.

Схоже, ми наблизилися до зони під злітною смугою — саме туди, де височів чорний корабель прибульців, де розгорталася їхня база підтримки. Раптом попереду Макс різко підняв стиснуту в кулак руку й миттєво вимкнув ліхтар. Темрява попереду трохи розсіювалася: там крізь отвір у стелі падало тьмяне світло, і на його тлі миготіли тіні. Я обережно рушив уперед та, проходячи повз своїх супутників, помітив, як Ірен інстинктивно притиснулася до хлопця.

— Спокійно, Ірен, — ледь чутно прошепотів Макс. — Артеме, там хтось над нами ходить.

Вийшовши вперед, я побачив, що перед нами було розгалуження колектора. Обережно виглянувши із тунелю, я намагався роздивитися, що відбувається нагорі. Там раптом пролунав гучний скрегіт металу, а решітка, що перекривала спуск до колектора, здригнулася. Зі стелі мені на голову посипалися пил, шматки сухої іржі та дрібні камінці. Потім почувся важкий, ритмічний гуркіт — бух, бух, бух.

Щось дуже велике й важке рухалося прямо над нами. Позаду мене завмерли мої супутники; вони стояли по коліна в брудній воді, боячись навіть зробити зайвий вдих. Здавалося, що якась машина противника нас знайшла та просто зараз проломить решітку та спуститься до нас, але це було не так. Нейромережа тим часом фіксувала безліч дрібних вібрацій стін та шурхотів над нами — очевидно, на поверхні метушилися десятки механічних лап сервісних дроїдів, сортуючи свої вантажі або монтуючи обладнання. Цей стан безпорадності пригнічував. Ми були наче миші під підлогою в будинку, які ховалися від хижаків.

Коли гуркіт нарешті віддалився, я повернувся до Макса, і той знову ввімкнув ліхтар, прикривши скло долонею, щоб дати нам лише мінімум світла.

— Рухаємося далі, — прошепотів я. — Тільки дуже обережно.

Наступні пів години злилися в один нескінченний, виснажливий кошмар. Ми йшли в максимальному напруженні, раз у раз завмирали, коли вібрації та гуркіт над головою ставали надто сильними. Але треба віддати Максу належне: він справді знав ці комунікації. Хлопець впевнено орієнтувався в лабіринті однакових для мене бетонних труб, безпомилково обираючи правильні повороти, обходячи глибокі затоплені ділянки та завали сміття. Без нього я б точно витратив на цей шлях удвічі більше часу або ж узагалі зайшов кудись у глухий кут.

Поступово вібрації стихли. Повітря в колекторі почало змінюватися. Важкий запах плісняви та іржавого металу поступився місцем вогкій свіжості та характерному аромату річки. Попереду, в кінці довгого тунелю, нарешті замаячив тьмяний сірий просвіт.

— Вихід, — з полегшенням сказала Ірен.

Макс пришвидшив крок. Тунель закінчувався широкою бетонною трубою, перекритою масивною іржавою решіткою. Крізь її прути пробивалося денне світло, а внизу тихо шуміла течія місцевої річки. Ми нарешті дісталися краю злітної смуги. Розбите місто залишилося позаду, а попереду, за водною перешкодою, вже височіли лісисті схили гір, де ховався наш останній шанс на порятунок — бункер з кораблем.

Іржава решітка піддалася не відразу. Нам із Максом довелося налягти вдвох, щоб старі, намертво заіржавілі петлі з огидним скреготом нарешті зірвалися. Зрештою, ми вибралися з бетонної кишки на пологий, мулистий берег річки завширшки десь метрів тридцять.

Повітря тут було свіжим, пахло водоростями, вологою землею та лісом — різкий контраст із задухою тунелів та мертвого міста. Місцева річка продовжувала нести свої каламутні води невблаганно далі, наче нічого в цьому світі не сталося. На протилежному березі суцільною стіною стояв густий ліс, за яким височіли омріяні гори. Але милуватися краєвидом не було часу — треба було діяти.

Я озирнувся навколо — начебто чисто. Та щойно підняв погляд у небо, як різко смикнув Макса та Ірен назад у рятівну тінь бетонної труби. Над злітною смугою, що залишилася за нашими спинами, кружляла хижа тінь. «Голка». Корабель-мисливець методично патрулював периметр, високо зависаючи над землею й скануючи прилеглу територію. Ми втиснулися в холодний бетон і, здавалося, навіть перестали дихати. Минуло добрих десять хвилин напруженого очікування, перш ніж чорний силует нарешті заклав віраж та полетів в інший бік смуги.

— Шлях вільний. Треба швидко перетнути річку, — скомандував я, спускаючись до води. Ірен підійшла до краю берега і з жахом подивилася на стрімку течію.

— Але я... я не вмію плавати, — винувато прошепотіла вона. — Зовсім.