Розділ 9. Подорож.

Архітектори Власних Шляхів

Ми завжди стоїмо на перехрестях долі,

Де кожен крок — це виклик та ціна.

Не в небесах, не у магічнім колі

А в кожній дії вибір вирина.

Буває вибір — вчинок чи розмова,

А інший — впасти чи злетіти ввись.

Одне коротке та фатальне слово

Замінює усе, що мріялось колись.

Хтось вивіряє шлях логічними рядками,

А хтось постійно кидає монету у пітьму.

Ми творимо життя своїми ж руками,

Не завжди знаючи — навіщо так і чому.

Ми всі боїмося помилок та болю,

Шукаємо підказки у зірок.

Та справжня суть — це вибороти волю

І просто зважитись на перший крок.

І ти не бійся помилок, а бійся тиші,

Коли твій шлях окреслює чужий.

Бо кожен з нас свою історію сам пише,

Допоки дух бунтує і ти сам живий.

— Тож як нам звідси найшвидше дістатися до місця, де є корабель? — запитав я.

— Спочатку треба рухатися по центральній алеї, вздовж житлових кварталів, потім можна пройти через торговельний комплекс, а вже за ним буде парк, через який ми вийдемо до злітної смуги, — відповів Макс, вказуючи напрямок. — За нею починається ліс та підйом у гори.

— Гаразд. Тоді висуваємося. Виходимо з цього будинку через службовий вхід, — скомандував я.

Спускаючись донизу, ми пройшли через кухню ресторану. Тут, у напівтемряві, все ще «пахло» нещодавнім святом — дорогими спеціями, вишуканими соусами та екзотичними фруктами, розкиданими по підлозі. Але цей аромат уже починав змішуватися із солодкуватим смородом гниття та їдким запахом гару. Розуміючи, що наш шлях буде довгим, я разом із Максом нашвидкуруч обшукав на кухні усі шафи та згріб у рюкзак кілька упаковок сухпайків та консервів. А свіжі продукти, залишені без холодильників, уже почали псуватися, тож брати їх не було сенсу.

Після цього ми пройшлися темними коридорами та вийшли до запасного входу. Там я обережно відчинив замок на задніх дверях та визирнув у провулок.

— Чисто, — прошепотів я. — Максе, підказуй маршрут. Я буду йти попереду, перевіряючи шлях, а ви — за мною, десь на відстані п'яти метрів. Тримайтеся позаду в тіні будинків.

— Зрозумів.

Вулиця зустріла нас могильною тишею. Космопорт Едем помирав мовчки. Колись це, мабуть, був справжній райський куточок: тротуари, викладені кольоровою мозаїкою, пальми з фіолетовим листям уздовж дороги, яскраві вітрини бутиків. Тепер же вітер ганяв попіл та сміття поміж завмерлих та обгорілих кістяків електрокарів. Я рухався та дивувався, як швидко стався занепад такого привабливого місця.

Просуваючись далі, у наступному провулку я вперше побачив тіла загиблих. Вони лежали просто під стінами, засипані уламками каміння — нерухомі, поламані ляльки у святковому одязі. Ірен тихо схлипнула, затуливши рот долонею, але Макс міцно стиснув руку, змушуючи її йти далі.

— Нам треба перетнути житловий квартал, он там, — прошепотів хлопець, озираючись і вказуючи на зруйновану арку. — Саме за ним починаються торгова зона та парк, що виходить прямо до технічних воріт космопорту.

— Прийнято. Рухаємося далі та тримаємося в тіні будинків.

Далі наше пересування нагадувало гру в смертельні хованки. Я йшов першим, постійно скануючи руїни та навколишні звуки сенсорами скафандра. Симбіонт теж працював на межі можливостей, аналізуючи кожен звук та рух, підсвічуючи потенційні загрози. На щастя, поки що це були лише хибні спрацювання — шматок пластику на вітру або щур у смітті.

За спиною, на рюкзаку в мене висів голкомет, той, що своїм дисковим магазином нагадував старовинний «Тommy Gun». Його барабан я зарядив усіма наявними «червоними» бронебійними голками. Саморобну ж зброю, зібрану з частин ловчого, тримав у руках, її ще треба було перевірити в бою. Якщо вона підведе, у мене не залишиться аргументів проти численного противника. Тож уся надія була на скритність.

Так ми тихо та обережно пройшли кілька житлових кварталів, а потім прослизнули крізь розтрощений вестибюль торгового центру. Його скляний дах обвалився, і тепер сонячні промені падали на понівечені манекени, створюючи химерну гру світла й тіні. Там кожен наш крок відлунював тривожним хрускотом скла під підошвами. Ми пройшли десь половину центру, коли раптом симбіонт зафіксував знайомий звук та попередив про небезпеку. Я різко підняв кулак вгору, застерігаючи своїх супутників.

— Ховайтеся! — шикнув я, причаївшись усередині найближчого магазину.

Макс та Ірен миттєво пірнули за вцілілу вітрину магазину одягу. Схоже, за ці два дні пекла вони навчилися швидко реагувати на небезпеку. Згодом над нами, перекриваючи свист вітру, пролунав низький, вібруючий гул. Я повільно підвів очі та побачив крізь діру в стелі, як наді мною пропливає величезна тінь. Це був корабель класу «голка» — чорна, хижа машина, схожа на велетенського металевого птаха. Він рухався повільно, скануючи руїни прожекторами та своїми системами. Один із променів ковзнув крізь пролом центру, затримався на мить біля нашої схованки, змусивши моє серце пропустити удар, і пішов далі.

— «Об'єкт: Штурмовик класу "голка". — безпристрасно прокоментував симбіонт. — Загроза: екстремальна. Ефективних засобів ураження на планеті наразі не виявлено».

У приміщенні магазину ми не рухалися ще хвилини зо дві, поки гул не стих удалині, а потім пішли далі.

— Пощастило... — промовив Макс неподалік, витираючи холодний піт із чола.

— Не розслаблятися, — сказав я, вибираючись зі своєї схованки. — Імовірно за все, вони патрулюють квадрат за квадратом. Їхня система спостереження постійно звіряє поточну картинку з попереднім скануванням: якщо на землі щось змінилося або зсунулося — викликають на це місце ловчих. Наступний захід, скоріш за все, буде десь за годину. Маємо час дістатися парку, але рухаємося обережно: нічого не чіпати та не пересувати на землі, бо це добре помітно з повітря.