Пролог.

Питання, які раніше здавалися абстрактними, тепер стали майже відчутними фізично: хто ми насправді? Навіщо ми тут, у цьому безмежному холодному океані зірок? Можливо, наше існування — лише грандіозна випадковість, помилка в космічних розрахунках. Але іноді я відчуваю, як глибоко в наших генах, за тисячами шарів еволюційного коду, пульсує якесь призначення. Воно пишеться не пером, а самим часом, проходячи крізь тисячі віків та вимірів.

Наша жага до знань не має меж, вона постійно штовхає нас за край відомого. Ми прагнемо розгадати таємниці всесвіту, часто навіть не розуміючи, що ми будемо робити з цією істиною, коли знайдемо її. Ми — дивні створіння, що навчилися перетворювати крихкі мрії на тверду реальність. Ми — маяки в темному космосі, а можливо, лише слабке відлуння чийогось вищого розуму, що намагається пізнати самого себе через нас.

Хоча іноді мені здається, що ми — лише пролог до набагато масштабнішої драми, яка колись розгорнеться в інших вимірах та світах. Наш розум зараз — це міст, хистка конструкція між смертним, обмеженим тілом та неосяжним космічним простором. Ми — живий алгоритм, створений для того, щоб розшифрувати цей світ, крок за кроком витягуючи відповіді з темряви невідомого Всесвіту. І навіть там, де сенс існування здається втраченим, ми вперто продовжуємо йти вперед, хоча деякі наполегливо хочуть повернути нас у безодню невігластва.

А що, як ніяких «вищих цілей» насправді не існує? Що, як усі ці величні місії призначення — лише красиві казки, які ми вигадуємо самі собі, аби не збожеволіти від самотності серед зірок? Можливо, саме в цьому і полягає наша справжня цінність. У цій зухвалій, майже безумній спробі бути маяками в темряві, яку ми самі ж і освітлюємо власним життям.