Пролог.

Знаєте, ми так любимо ставити собі ці пафосні питання... Хто ми такі? Чому ми з'явилися невідомо звідки саме на цій планеті або еволюціонували саме в цій сонячній системі серед крижаного океану зірок? Іноді мені здається, що ми — просто космічна помилка. Випадковість… але десь глибоко в ДНК ми все одно тягнемо за собою пам'ять мільйонів років життя наших предків, ніби сам час викарбовує її код в наших клітинах.

Ми вперто ліземо за межі відомого. Збираємо крихти інформації про Всесвіт, хоча, будемо відверті, самі не знаємо, що з нею робитимемо далі. Ми — дивні створення: здатні перетворювати найслабші або примарні ідеї на реальність. Хто ми? Просто іскри в темряві? Чи, може, дзеркало, через яке якийсь вищий розум намагається роздивитися або осягнути самого себе через нас? Невідомо.

Часом я думаю, що ми — лише прелюдія до чогось більшого. Що наш такий незвичайний мозок чи дух — це просто міст між крихким шматком плоті та нескінченністю. Може… нам дали життя лише для того, щоб ми крок за кроком відвойовували у Всесвіту придатні для життя планети. Нести в темряву шматочки нашого розуму та світла. І ми будемо битися з кожним, хто спробує загнати нас назад у пітьму.

А що, як немає ніякого «вищого задуму»? Що, як усі ці грандіозні місії — просто приємні міфи, які ми самі собі вигадали, щоб не з'їхати з глузду від самотності в космосі? Хай так. Може, в цьому і є наша справжня цінність. У цьому прекрасному та жорстокому всесвіті — бути маяками в темряві, навіть якщо для цього доведеться пожертвувати власним життям.