Розділ 8. Бій.

Неон ріже морок, мов скальпель, на біти та дим,

А на сцені танцює примара із тілом п’янким.

У залі не плоть, тільки рендер — звабливий, німий,

Що сяє над попелом світу, де мало хто досі живий.

Примара несе розпусту, спокусу та піксельний бюст,

У мерехтінні світла неону розкрилась її пристрасть та блуд.

Ось брязкіт металу лунає — це ловчий ступа на поріг,

І смерть уривається в залу, не змінивши музики біг.

Шоу триває: «Спокушай, розпалюй, вражай!»

Та реальність навколо волає — вбивай або сам помирай.

І ловчий б’є чергами люто крізь цей бар'єр неживий,

А на жердині, під музики гуркіт, все кружляє фантом цифровий.

Це наче судоми планети, що в муках іде в небуття,

Де ми — лише рештки забутого всіма життя.

Згодом здригнулись руїни, неон спалахнув і затих,

Тут більше нікого. Лиш зброя, противник і останній мій вдих.

Я чув металевий скрегіт кігтів біля зовнішньої стіни та важкий тупіт на вулиці, що наближався, як зловісний похоронний марш. Вони вже були зовсім поруч — просто під вікном. Треба було міняти позицію і робити це негайно, бо інтуїція буквально волала, що залишатися біля стійки — це пастка: надто мало місця для маневру — я б тут опинився майже впритул до ловчих, що лізли з вулиці.

Симбіонт завчасно побудував віртуальну мапу залу цього колишнього елітного ресторану. У моєму полі зору зеленим контуром спалахнула оптимальна точка для оборони — круглий подіум, що колись слугував танцмайданчиком. Навколо нього розташувалися припорошені попелом дивани та розтрощений акваріум, де серед битого скла стирчали засохлі водорості. Це була єдина позиція, яка давала бодай якесь укриття від ворога, що вже ліз через вікно, і водночас забезпечувала широкий сектор обстрілу.

Тож я пригнувся та рвонув до подіуму, де, добігши, одразу ж перекинув поруч із ним на бік масивний дубовий стіл, який створив для мене надійну барикаду, за якою я й сховався, готуючись до бою.

І тут поряд сталося несподіване. Мабуть, падіння столу активувало якісь датчики руху або місцеву систему розваг. Бо простір над подіумом прорізав низький електричний гул, замиготіли приховані в підлозі та в стелі проєктори, а над сценою зіткалася приваблива фігура.

Це була неймовірно чітка віртуальна голограма, яка матеріалізувалася біля хромованого стовпа. Зараз у залі з’явилася натуральна, об’ємна та напівгола дівчина ідеальних пропорцій, вдягнена у латекс, що мерехтів неоном. Її обличчя сяяло сліпучою, хоч і пустою посмішкою, яка абсолютно не пасувала до руїн навколо, а зал тим часом наповнила ритмічна музика — біт, що заїдав на низьких частотах.

Усе було настільки абсурдно, що я на мить закляк, а дівчина тим часом почала танцювати біля жердини. Тут, серед бруду, попелу та смерті, у розбитому залі, де кожної секунди могло обірватися моє життя, примарна віртуальна красуня плавно вигиналася, демонструючи свої принади неіснуючим глядачам. Вона вправно крутилася навколо жердини, її віртуальні стегна рухалися з гіпнотичною грацією, а довге волосся розліталося натуральним шлейфом.

— «Увага! Противник у зоні візуального контакту», — холодне попередження симбіонта вирвало мене зі ступору.

Я струснув головою, повертаючись до реальності, а у розбитому віконному отворі з'явився перший ловчий. Його конусоподібна голова повільно поверталася, а сканери нишпорили по залі. Він якраз перелазив через підвіконня, і його металеві лапи з брязкотом опустилися на паркет.

І тут він помітив дівчину. Його сенсори, вочевидь, зафіксували її активний рух — яскраву, швидку аномалію посеред мертвої статики. Імовірно, тут машинна логіка дала збій. Замість того, щоб шукати мене, ловчий різко розвернув корпус та зброю у бік сцени. Його система розпізнавання загроз миттєво ідентифікувала танцівницю як пріоритетну ціль.

Гримнули перші постріли. Ловчий випустив чергу голок прямо в дівчину. Снаряди прошили повітря, розриваючи оббивку диванів позаду сцени та збиваючи картини зі стін, але не заподіяли танцівниці жодної шкоди. Вона продовжувала свій звабливий танець просто крізь потік смертоносного металу, посміхаючись своєму вбивці. Це був мій шанс.

— Ласкаво просимо на мою вечірку, бляшанки! — прогарчав я, висуваючись із-за перекинутого столу. — Дівчина, покажи їм усе, що вмієш!

Я ж тим часом зловив у приціл вразливе зчленування під «шиєю» машини, яке підсвітила нейромережа, та натиснув на спуск. Постріл червоною голкою був точним. Плазмовий заряд вдарив у корпус ловчого, пропалюючи броню. З отвору бризнули іскри та синя рідина. Машина здригнулася, видавши скреготливий звук, але не впала.

Ловчий, наче загіпнозований, продовжував гатити по голограмі, намагаючись знищити невмирущого та примарного ворога, поки я методично розстрілював його самого. Я всадив у нього другу голку, потім третю. Кожне влучання залишало акуратну діру в чорному хітині, але ця тварюка була надзвичайно живучою.

Добре, що другий ловчий ще не з’явився, але я знав — він знаходиться десь поруч. Противник, ймовірно, планував загнати мене в кут, але в цьому божевільному театрі тіней вони самі потрапили в пастку. Бо сьогодні танцюють у цьому залі лише для мене. Машини таке не оцінять.

Перший ловчий уже димів, як мій підбитий винищувач, але продовжував механічно клацати зброєю, намагаючись поцілити в невмирущу танцівницю. Я не став давати йому шансу на перезавантаження системи. Короткий вихід з укриття, прицілювання в розтрощений грудний відсік — і наступна червона голка поставила жирну крапку в його існуванні. Спалах плазми всередині корпусу випалив електроніку, і машина з гуркотом осіла купою металобрухту, але тріумфувати було зарано.

Попередження про небезпеку від симбіонта пролунало за частку секунди до мого останнього пострілу. Я ледве встиг частково розвернутися, коли з бокового входу, який я вважав безпечним, виринула друга тінь. Це був інший ловчий, якого я зачепив ще на вулиці. Його броня була обпалена, сенсор голови трохи розбитий, але він ще працював як треба і не став вагатися. Перша ж черга голок прошила простір, де я стояв мить тому.