Розділ 7. Перші люди.

У бетонних коробках завмерло життя,

Лиш вітер гуде крізь розбиті вітрини.

Немає тут жалю, нема каяття —

Тут виходять на лови сталеві машини. 

І їм не потрібні ні сон, ні вода,

Їх логіка — точна, безжальна й тверда.

Бездушні системи фіксують тепло —

Усе, що в руїнах, колись тут жило. 

Тож затамуй свій подих і зникни в пітьмі,

Бо рух твій — це маяк у глухій тишині.

Ось поряд гідравліка стогне, шукаючи слід,

І ти для них — лиш рядок, що поповнить їх звіт. 

Зайвий рух, і ти видав себе на кривавій арені —

І червоні приціли вже шукають мішені.

Тож не бійся, не плач і не смій закричати,

Ці машини не вміють, як люди, прощати. 

Тож замри, стань бетоном, злийся зі стіною,

Бо Смерть вже чатує за твоєю спиною.

Чекай на момент, бий напевно й відразу —

Ти вільна людина, ти нищиш заразу. 

Ловчий, озброєний паралізатором, несамовито мчав слідом по дахах понівечених автомобілів, майже не торкаючись землі. Він здійснював гігантські, хірургічно точні стрибки: капот, багажник, дах — і знову стрибок. Його нелюдська грація лякала, нагадуючи рухи хижака, що в азарті погоні долає будь-які перешкоди.

Другий ловчий теж намагався не відставати, але рухався асфальтом, перестрибуючи вирви. Що цікаво — його зброя мовчала. Висновок напросився сам собою: або в них закінчилися набої, або змінився пріоритет. Я більше не мішень для ліквідації, а цінний біологічний матеріал. Можливо, змінився наказ — брати живим.

Що ж, ця помилка стане для них фатальною. Попереду я вже помітив вузький прохід між стіною напівзруйнованого будинку та перекинутою вантажівкою. Ідеальна «горловина» для засідки.

Не збавляючи темпу, я на бігу зірвав з поясу електромагнітну гранату, активував через нейромережу та жбурнув її собі під ноги, пробігаючи повз кут вантажівки — просто в купу сміття. Різкий поворот за ріг, ще десять метрів спринту, розворот. Там, серед розбитих машин, я знайшов зручне місце для оборони, підняв голкомет та завмер, чекаючи противників.

Серце відраховувало удари. Один. Гуркіт металевих лап по дахах автомобілів ставав оглушливим. Два. Тінь першого ловчого майнула під вантажівкою. Він загальмував, вочевидь, втративши звук моїх кроків. Другий ловчий ще важко тупотів слідом по асфальту. Пощастило. Ловчі, впевнені у своїй перевазі, опинилися в зоні ураження майже одночасно.

— «Активація».

За рогом не було вогняного вибуху. Пролунав різкий, нудотний звук — ніби гігантський батіг ляснув по воді, супроводжуваний сухим електричним тріском. Повітря на мить спалахнуло блакитним сяйвом, відблиски якого затанцювали на стінах навпроти мене. Електромагнітний імпульс вдарив у вузькому проході концентрованою хвилею.

Далі почувся важкий скрегіт металу об бетон, а за мить інерція бігу винесла нерухомі тіла ловчих просто на мене. Картина була видовищною. Швидкий ловчий, втративши керування в стрибку, на повній швидкості врізався в стіну й тепер валявся купою понівеченого чорного металу, з якого сипалися іскри. Його сині жили згасли, ставши брудно-сірими. Ловчий зі зброєю у цю мить проорав неподалік носом асфальт та завмер біля колеса вантажівки. Його кінцівки ще смикалися в конвульсіях від залишкового заряду — центральний процесор, ймовірно, вигорів ущент.

— Ось тут ви й знайшли свій кінець, кляті машини, — прохрипів я, тримаючи сектор під прицілом. — Більше ніхто з вас не буде ловити або вбивати людей.

Коли електричні розряди на корпусах машин згасли, я наблизився. Тепер це були не хижаки, а купи високотехнологічного брухту. Мені ж конче потрібно було знати їхню будову, перш ніж рухатися далі.

Раптом нейромережа висвітила переді мною контур предмета, що був у моєму рюкзаку. Це був той самий трофей із розбитого чорного корабля — чорна сфера з ручкою та екраном. Раніше він здавався просто якимось приладом, але тепер, варто було лише дістати його з рюкзака і взяти в руку, як симбіонт миттєво встановив з ним з'єднання.

— «Виявлено сумісний пристрій: діагностичний сканер. Синхронізація завершена».

Я навів сканер на найближчу потвору. Сфера в моїй руці ледь відчутно завібрувала, а перед очима попливли потоки даних — технічні схеми накладалися прямо на тіла повалених «ловчих». На цій віртуальній схемі чорна броня ніби розчинилася, оголюючи нутрощі: складну систему штучних м’язів, вузли керування, наповнені синім реагентом, і, найголовніше — броньовану капсулу центрального процесора, сховану глибоко в грудині.

Сканер також підсвітив сумісні елементи захисту. Зрозумівши підказку, я зняв кілька вцілілих чорних бронепластин з тіла машини та підніс їх до наноброні ящера. «Яйце» відреагувало на ці частини миттєво: матеріал броні наче ожив, прийняв до себе вцілілі пластини й надійно зафіксував їх на своїй поверхні, інтегруючи чорний наноматеріал у свою систему захисту.

Тепер, із розумінням процесу відновлення броні, настав час для тестів.

— Треба перевірити вашу шкуру на міцність, — пробурмотів я, підіймаючи голкомет.

Здалеку я зробив кілька поодиноких пострілів у корпуси, цілячись у різні зони. Результат розчарував. Витративши з десяток голок, я дійшов невтішного висновку: стандартні боєприпаси просто рикошетили від чорного хітину, залишаючи лише подряпини. Їхня броня була ідеально розрахована на таку легку кінетику.

Спроба вицілити вразливі місця, підсвічені сканером, теж не дала гарантій критичних влучань. Основні вузли керування та зчленування ховалися на череві або під пластинами захисту. Влучити туди в динаміці бою, коли ця тварюка стрибає по машинах — завдання для снайпера з вдачею гравця в рулетку.

Щоб зрозуміти ситуацію, я розрядив барабан та почав розглядати боєзапас. Більшість голок були звичайними, суцільнометалевими, але серед них траплялися інші — з тонким червоним осердям, що пульсувало слабким світлом. Схоже, це були бронебійні або енергетичні снаряди. Я зарядив одну таку «червону» голку, прицілився в найтовстішу лобову плиту «собаки» і натиснув на спуск.