Розділ 6. Противники.

Призначення

Питання вічні: хто ми? Навіщо ми тут?

Можливо, ми лише випадковість серед зірок чи, можливо, у наших душах крізь тисячі віків виковується особливе призначення?

Хтось із нас невпинно прагне знань, не бачачи межі, а хтось все знищує.

Хтось — перетворює мрії на реальність або будує в уяві мости до чужих вимірів.

Можливо, саме зараз хтось пише програмний код, який дозволить людству торкнутися далеких світів.

Наше призначення — знайти перші відповіді для тих нащадків, які згодом не побояться темряви й завзято крокуватимуть у невідоме.

Хоча сенс нашого існування в космосі й досі лишається таємницею...

Може, ми самі вигадуємо ці «вищі цілі»?

І наша єдина справжня цінність — у цій одній, незмірній і зухвалій спробі стати маяком для майбутніх поколінь.

Щоб розпалити уяву тих, хто колись перетворить наші уявні мрії на дійсність.

-------

Хто я такий і що мені далі робити? Вічні питання того, хто втратив пам'ять. І зараз на жодне з них я не мав відповіді. Я не розумів геть нічого, пам’ять здавалася чистим аркушем, вибіленим жорстким радіаційним випромінюванням. Здавалося, що все необхідне я згадував лише за потреби: що таке «космос», «пістолет», «випромінювання» або «плазма», але я не мав уявлення, звідки мені це відомо. Взагалі, як я тут опинився? Хто мої батьки? У якому році я народився? Який зараз рік? Що це за планета? Тощо.

У голові була чиста, дзвінка порожнеча, але одне я підсвідомо відчував точно, десь на рівні клітинної пам'яті — що я людина, чоловік. І, судячи з того, що цей світ й усі предмети здаються мені знайомими, а руки не тремтять, коли я брав зброю, значить, я був кимось, хто звик до такої небезпеки.

Можливо, розібратися допоможе нейромережа? Я подумки потягнувся до інтерфейсу. Це вийшло інтуїтивно, ніби я намагався поворушити третьою рукою. Перед очима розгорнулися напівпрозорі вікна різноманітних даних. Я шукав у ній будь-які особисті записи, фото чи відео, каталог «Приватні нотатки»... Але скрізь було порожньо. Тільки системні логи та повідомлення про критичні помилки, хоча, як у нейромережі всім цим користуватися та звідки я це все знав, було незрозуміло. Проте сама структура мережі була мені рідною та зрозумілою.

Перечитав на всяк випадок інструкцію про те, що таке нейромережа. Виявилося, що це високотехнологічний вживлений чіп. Симбіоз людського мозку та квантового комп'ютера, розгорнутий прямо на корі головного мозку за допомогою павутини нановолокон. Вона дає людині те, що відрізняє її від дикунів минулого: миттєвий доступ до інформації, доповнену реальність, контроль над біометричними показниками та можливість керувати технікою силою думки, через стандартні команди. Без неї будь-який пілот — сліпий та глухий у космосі. Вона — мій другий зір, мій штурман та мій лікар. Хоча вона в цю мить працювала в якомусь відновлювальному аварійному режимі, відсікаючи все зайве, крім тактичних даних. У ній якраз зараз відбувається якась синхронізація із симбіонтом.

Поки мозок наново звикав до потоку цифрових даних та адаптувався до нових чи старих реалій, я вирішив провести ревізію речей, що дісталися мені разом із тілом. Спершу я оглянув себе. Нейромережа при цьому старанно допомагала мені з розпізнаванням надітих та зібраних речей.

На мені був пілотський бронескафандр класу «Фантом» для екіпажів винищувачів. Основа — терморегулювальний комбінезон сіро-зеленого кольору, пронизаний системою життєзабезпечення для космосу, що щільно облягав тіло, компенсуючи перевантаження під час маневрів у вакуумі. Поверх нього кріпилися пластини композитної броні: наголінники, наруччі, захист стегон. Усе це було посічене, подряпане, місцями обпалене, але відносно ціле.

На торсі — жорстка кіраса, що повторювала анатомію м'язів, а на спині — спеціальнапластинчаста кишеня, в якій працював мікрореактор. І найцінніше, що є у піхотинця чи пілота,— компактний генератор щита. Я глянув на індикатор на зап'ясті: «Щит: 15%. Перезаряджання». Мало, але це вже зараз може врятувати мене від одного влучання. Звідки я це знаю — незрозуміло.

На талії був штурмовий розвантажувальний пояс. На ногах — магнітні черевики з посиленою підошвою, здатні втримати мене на обшивці корабля навіть у вакуумі. Спорядження сиділо як влита друга шкіра і, ймовірно, було зроблено індивідуально.

На лівій руці, від ліктя до зап'ястя, був закріплений чорний наручний ШІ-термінал скафандра. Його екран зараз мерехтів сріблом — там завантажувалося якесь оновлення, малюючи незнайомі для мене гліфи прогресу.

Що далі? Зброя. На поясі висіла кобура з моїм плазмовим пістолетом. Важкий, надійний, руків'я саме лягло в долоню. Він стріляє згустками перегрітої матерії — плазми, здатної пропалити легку броню.

Потім я дістав з іншого рюкзака трофей із чорного корабля. Голкомет. Це була хижа та брутальна річ. Важка зброя з чорного матового металу, що, здавалося, поглинав світло. Товстий довгий ствол, а руків’я мало накладки з дивного мерехтливого матеріалу, що сам пристосовувався до руки. Нейромережа порівнювала його з якимось футуристичним пістолетом-кулеметом Томпсона (Tommy Gun) із втопленим у корпус круглим барабаном.

Руки за допомогою пояснень симбіонта наче самі згадали, що з ним робити. Натискання на фіксатор — і ствол відкривається. В процесі огляду я вивчив його механізм: це був електромагнітний прискорювач твердотілих снарядів. Круглий магазин був повний тонких, довгих голок із важкого сплаву. Ще кілька таких же магазинів я знайшов у кишенях рюкзака, забраного з корабля прибульця. Усього у мене було майже півтори сотні пострілів. Серйозний аргумент у бою. Тож голкомет зайняв своє місце у спеціальному кріпленні на спині — щоб був під рукою.

Потім я виклав вміст двох рюкзаків на плаский уламок бетону та відсортував усе.

Рюкзак №1 (Мабуть, це мій аварійний комплект пілота):

Мультитул: Старий, надійний інструмент.