Розділ 6. Противники.

Призначення

Ці питання старі як сам Всесвіт: хто ми і навіщо ми тут?

Чи ми лише статистична похибка серед мертвих зірок, чи крізь тисячоліття еволюції в нас визріває якась вища мета?

Ми парадоксальні. Одні з нас невпинно тягнуться до знань, ламаючи межі, тоді як інші здатні лише знищувати. Поки хтось будує в уяві мости до чужих вимірів, інший — просто зараз — пише рядки коду, що дозволять людству фізично торкнутися цих світів.

Можливо, наша місія не в тому, щоб досягти фінішу, а в тому, щоб знайти перші відповіді. Стати фундаментом для нащадків, які вже не боятимуться космічної порожнечі й рішуче крокуватимуть у невідоме.

І нехай глобальний сенс нашого існування досі схований у мороці. Що, як ми самі вигадуємо собі ці «вищі цілі», рятуючись від невідомості?

Навіть якщо так, наша найвища цінність полягає саме в цій зухвалій спробі — стати маяком у темряві. Залишити після себе світло, яке вкаже шлях тим, хто перетворить наші сьогоднішні мрії на завтрашню реальність.

-------

Хто я такий і що мені далі робити? Вічні питання тих, хто втратив пам'ять. І зараз на жодне з них я не мав відповіді. Я нічого не пам’ятав про себе, пам’ять здавалася чистим аркушем, вибіленим жорстким радіаційним випромінюванням. Здавалося, що все необхідне я згадував лише за потреби: що таке «космос», «пістолет», «випромінювання» або «плазма», але я не мав уявлення, звідки мені це відомо. Взагалі, як я тут опинився? Хто мої батьки? У якому році я народився? Який зараз рік? Що це за планета? Тощо.

У голові була чиста, дзвінка порожнеча, але одне я підсвідомо відчував точно, десь на рівні клітинної пам'яті — що я людина, чоловік. І, судячи з того, що цей світ та усі предмети здаються мені знайомими, а руки не тремтять, коли я брав зброю, значить, я був кимось, хто звик до такої небезпеки.

Можливо, розібратися допоможе нейромережа? Я подумки потягнувся до інтерфейсу. Це вийшло інтуїтивно, ніби я намагався поворушити третьою рукою. Перед очима розгорнулися напівпрозорі вікна різноманітних даних. Я шукав у ній будь-які особисті записи, фото чи відео, каталог «Приватні нотатки»... Але скрізь було порожньо. Тільки системні логи та повідомлення про критичні помилки, хоча як у нейромережі всім цим користуватися та звідки я це все знав, було незрозуміло. Проте сама структура її керування була мені рідною і зрозумілою.

Перечитав на всякий випадок і інструкцію про те, що таке нейромережа. Виявилося, що це високотехнологічний імплантований чіп. Симбіоз людського мозку та квантового комп'ютера, розгорнутий безпосередньо на корі головного мозку за допомогою павутини нановолокон. Вона дає людині те, що відрізняє її від дикунів минулого: миттєвий доступ до інформації, доповнену реальність, контроль над біометричними показниками та можливість керувати технікою силою думки через стандартні команди. Без неї будь-який пілот — сліпий і глухий в космосі. Вона — мій другий зір, мій штурман і мій лікар. Хоча і вона в цю мить працювала в якомусь відновлювальному аварійному режимі, відсікаючи все зайве, крім тактичних даних. У ній якраз зараз відбувається якась синхронізація із симбіонтом.

Поки мозок наново звикав до потоку цифрових даних та адаптувався до нових чи старих реалій, я вирішив провести ревізію речей, що дісталися мені разом із тілом. Спершу я оглянув себе. Нейромережа при цьому старанно допомагала мені розпізнавати речі, які були надіті на мене або зібрані на кораблях.

На мені був пілотський бронескафандр класу «Фантом» для екіпажів винищувачів. Основа — терморегулювальний комбінезон сіро-зеленого кольору, пронизаний системою життєзабезпечення для космосу, що щільно облягав тіло, компенсуючи перевантаження під час маневрів у вакуумі. Поверх нього кріпилися пластини композитної броні: наголінники, наруччі, захист стегон. Усе це було посічене, подряпане, місцями обпалене, але відносно ціле.

На торсі — жорстка кіраса, що повторювала анатомію м'язів, а на спині — спеціальна пластинчаста кишеня, в якій знаходився запас повітря, аптечка та працював мікрореактор. І найцінніше, що є у піхотинця чи пілота, — це компактний генератор щита. Я глянув на індикатор на зап'ясті: «Щит: 15%. Відновлення заряду». Мало, але це вже зараз може врятувати мене від одного влучання. Звідки я це знаю — незрозуміло.

На талії був штурмовий розвантажувальний пояс. На ногах — магнітні черевики з посиленою підошвою, здатні втримати мене на обшивці корабля навіть у вакуумі. Спорядження сиділо як влита друга шкіра і, ймовірно, було зроблено індивідуально.

На лівій руці, від ліктя до зап'ястя, був закріплений чорний наручний ШІ-термінал скафандра. Його екран зараз мерехтів сріблом — там завантажувалося якесь оновлення, малюючи незнайомі для мене гліфи прогресу.

Що далі? Зброя. На поясі висіла кобура з моїм плазмовим пістолетом. Важкий, надійний, руків'я саме лягло в долоню. Він стріляє згустками перегрітої матерії — плазми, здатної пропалити легку броню.

Потім я дістав з іншого рюкзака трофей із чорного корабля. Голкомет. Це була хижа та брутальна річ. Важка зброя з чорного матового металу, що, здавалося, поглинав світло. Товстий довгий ствол, а руків’я мало накладки з дивного мерехтливого матеріалу, що сам пристосовувався до руки. Нейромережа порівнювала його з якимось футуристичним пістолетом-кулеметом Томпсона (Tommy Gun) із втопленим у корпус круглим барабаном.

Руки за допомогою пояснень симбіонта наче самі згадали, що з ним робити. Натискання на фіксатор — і ствол відкривається. В процесі огляду я вивчив його механізм: це був електромагнітний прискорювач твердотілих снарядів. Круглий магазин був повний тонких, довгих голок із важкого сплаву. Ще кілька таких самих магазинів я знайшов у кишенях рюкзака, знайденого на кораблі прибульців. Усього у мене було майже півтори сотні пострілів. Серйозний аргумент у бою. Тож голкомет зайняв своє місце у спеціальному кріпленні на спині — щоб був під рукою.