Розділ 5. Природа чужинців.

Хто я такий? Питання в пустоту...

Минуле зникло, наче талий сніг.

Не пам'ятаю ні друзів, ні свою мету,

Й не бачу краю власних я доріг.

Й розбите скло давно минулих днів

Не віддзеркалить, ким раніше я був.

Я вийшов з полум’я, я в ньому тлів,

І все старе, як зайвий сон, забув.

Тепер в мені — новий, холодний код,

Срібляста ртуть під шкірою тече.

Я — результат немислимих пригод,

І світ чужий лягає на моє плече.

З моменту пробудження серед пошматованого металу та пінобетону я не розумів, хто я, як виглядаю та навіщо тут опинився. Але це питання дивним чином відійшло на другий план, поступившись місцем холодному, майже тваринному прагматизму. Зараз я чітко «згадав» або, точніше, обчислив, що мені потрібно зробити. У руїнах мені загрожувала небезпека. Яка саме — я ще не розумів, але кожна клітина мого тіла наче волала про це. Розсудок, вільний від емоцій, впевнено твердив: потрібно забиратися звідси та прихопити все необхідне для виживання. І робити це якнайшвидше.

Я озирнувся, оцінюючи своє положення. Сонце сяяло в зеніті, байдуже висвітлюючи апокаліпсис унизу. Опинився ж я в епіцентрі кратера, утвореного падінням двох машин. За валом із землі та сміття виднілися напівзруйновані голки хмарочосів, пошматовані вибухами парки та естакади, забиті згорілим транспортом.

Поруч зі мною застигли два кораблі, сплетені в смертельних обіймах. Один був понівеченою, оплавленою масою знайомих мені технологій — його гострий ніс глибоко врізався в борт іншого. Другий учасник катастрофи був наполовину похований під уламками бетону. Чорний, тріснутий овал із короткими виростами-крилами. Він здавався чужорідним тілом на руїнах міста, проте і його конструкцію я звідкись знав. По матовому корпусу, наче вени живої істоти, ще пульсували тьмяні сині лінії — залишки системи захисту. У цьому «яйці» лежало тіло якоїсь істоти, а з іншого… з іншого, ймовірно, вибрався я.

Не гаючи часу, я знову поліз усередину. Руки діяли на автоматі. З людського корабля я дістав аварійний комплект пілота: рюкзак, універсальний мультитул, аптечку та голкомет. З борту чорного судна я виніс схоже спорядження чужинця. Найбільше мене вразив дивний темний скафандр на істоті: варто було кілька разів торкнутися його поверхні в потрібних місцях, як він миттєво згорнувся у компактне яйце наноброні з дрібних пластин. Разом із ним я прихопив ще зброю, зняту прямо з холодного тіла мерця. Я не пам’ятав назви цієї штуки, але мої пальці знали, як зняти запобіжник і як нею вбивати.

Коли я закінчив зі зборами, то побачив неподалік інше видовище, від якого холонуло в жилах — неподалік, повз остови пошкоджених будівель, рухався чорний корабель та сканував їх. За кілька десятків хвилин він мав опинитися поряд зі мною, а зараз він зупинився серед руїн, готуючись до атаки.

Я звідкись знав його характеристики. Це був автономний дрон-винищувач «голка», призначений для зачистки планетарної поверхні. Довжина — двадцять метрів, корпус із самовідновлюваного біополімеру. Озброєння: дві спарені гравітаційні гармати та генератор мікрохвильового імпульсу для знищення електроніки. Жодного екіпажу. Лише холодний алгоритм пошуку та знищення.

Раптом я побачив, як на коротких крилах дрона спалахнули вогні. Трасуючі черги гравітаційних снарядів ударили в сусідню будівлю. У місці влучання пінобетон не розлітався — він просто зникав, перетворюючись на пил, наче хтось стирав його гумкою з реальності.

У мене відразу увімкнувся інстинкт самозбереження. Бігти. Негайно. Тож я рвонув з місця. Тіло рухалося швидше, ніж я очікував — м'язи працювали на межі, але без втоми. Перебратися через спечений високою температурою падіння кораблів бруствер кратера виявилося напрочуд легко. Під ногами постійно хрустіло скло та пластик, тож я далеко не тікав й пірнув у першу-ліпшу щілину між завалами будівель та зачаївся там.

Звідси я побачив, як над місцем падіння кораблів повільно пропливала чорна «голка». Її сенсори на носі ретельно просканували місце аварії, фіксуючи будь-які теплові сліди. Коли корабель на місці падіння нікого не знайшов, він швидко кудись полетів, а я рушив далі по вузькій вулиці, вірніше, по тому, що від неї залишилося.

Вона була забита понівеченими автомобілями, які утворили химерні барикади. Та й взагалі місцеві будівлі на ній мені нагадували скелети велетнів. Нижні поверхи зяяли порожнечею розбитих вітрин, а у чорних провалах вікон завивав вітер. Асфальт всюди був пошматований. Перший-ліпший автомобіль на моєму шляху був увесь пробитий наскрізь, краї отворів та пошкоджень були ідеально рівними, ніби вирізані лазером.

Що ж в цьому світі взагалі сталося? Так я рухався, оминаючи машини, і на ходу болісно намагався згадати: хто я? Як мене звати? Що це за пекло? І — не міг! У голові була дзвінка порожнеча, наповнена лише технічними даними. Я знав принцип дії плазмового пістолета, знав, як управляти винищувачем, знав тактику дронів, але не пам'ятав обличчя матері.

Був лише останній чіткий спогад — я вибираюся з розбитого чорного корабля, а потім — біль. Це здавалося неправильним, ніби в мене вирізали шматок душі. Так начебто не мало бути! Але запитати було нікого.

Намагаючись не шуміти, я спочатку зазирнув у розбитий хол якоїсь адміністративної будівлі, де панувала напівтемрява. Забившись у куток за масивною колоною, я сповз на підлогу, намагаючись перевести подих та трохи розібратися в усьому, що відбувається навколо.

Саме тут, у тиші, я знову звернув увагу на те, що мерехтіло на периферії мого зору. Складний геометричний гліф, що пульсував срібним світлом прямо в моїй нейромережі. Він начебто не був частиною інтерфейсу нейромережі чи людського скафандра. Це була нова для мене іконка, але при цьому чимось знайома.

Ще й права рука нестерпно свербіла, тож я стягнув рукавицю. Шкіра на долоні змінилася. Там під епідермісом пробігали ледь помітні сріблясті іскри, складаючись у складні візерунки, що нагадували вени. Це якийсь симбіоз.