Розділ 5. Природа чужинців.

Хто я такий? Питання в пустоту...

Минуле зникло, наче талий сніг.

Не пам'ятаю я ні друзів, ні свою мету,

Й не бачу краю власних я доріг.

Й розбите скло давно минулих днів

Не віддзеркалить, ким я раніше був.

Я вийшов з полум’я, я в ньому тлів,

І все старе, як зайвий сон, забув.

Тепер в мені — новий, холодний код,

Срібляста ртуть під шкірою тече.

Я — результат немислимих пригод,

І світ чужий лягає на моє плече.

Я прийшов до тями серед покрученої арматури та уламків пінобетону. Хто я? Як виглядаю? Навіщо я тут? Ці питання спалахнули й одразу згасли, придушені холодним, майже машинним прагматизмом. Перед очима, прямо в нейроінтерфейсі, пульсували червоні маркери критичних помилок, пошкодження тіла і покрокові рекомендації для виживання. Я ще не усвідомлював природи загрози, що чаїлася в руїнах, але інстинкти в унісон із системними сповіщеннями волали про небезпеку. Свідомість, відсікши страх, сформувала чіткий наказ: знайти ресурси, відновити функціональність і залишити цей сектор, а вже потім будемо розбиратися з усім іншим. Рахунок ішов на хвилини.

Перш за все я озирнувся, оглядаючи простір та оцінюючи ситуацію. Сонце стояло в зеніті, байдуже заливаючи світлом апокаліпсис довкола. Я перебував у самому епіцентрі великого кратера, вибитого в землі падінням двох космічних кораблів. За високим валом із понівеченого ґрунту та уламків височіли напівзруйновані голки хмарочосів, пошматовані вибухами парки й естакади, намертво забиті кістяками згорілого транспорту.

Поруч зі мною застигли два кораблі, сплетені в смертельних обіймах. Один був понівеченою, оплавленою масою знайомих мені технологій — його гострий ніс глибоко впився в борт іншого. Другий учасник катастрофи був наполовину похований під уламками бетону. Чорний, тріснутий овал із короткими виростами-крилами. Він здавався чужорідним тілом на руїнах міста, проте і його загальну конструкцію я звідкись знав. Зараз по його матовому корпусу, наче вени живої істоти, ще пульсували тьмяні сині лінії — залишки системи захисту. У цьому «яйці» лежало тіло якоїсь істоти, а з іншого… з іншого, ймовірно, вибрався я.

Не гаючи часу, я спочатку поліз усередину свого корабля. Руки діяли на автоматі. З людського корабля я дістав аварійний комплект пілота: рюкзак, універсальний мультитул, аптечку та голкомет. З борту чорного судна я виніс схоже спорядження мертвого чужинця-ящера. Найбільше мене вразив дивний темний скафандр на істоті: варто було кілька разів торкнутися його поверхні в потрібних місцях, як він миттєво згорнувся у компактне яйце наноброні з дрібних пластин. Разом із ним я прихопив ще зброю, зняту прямо з холодного тіла мерця. Я не пам’ятав назви цієї штуки, але мої пальці знали, як зняти запобіжник і як ним вбивати. Дивно все це.

Коли я закінчив збори й озирнувся, то побачив інше видовище, від якого по шкірі пробігли мурашки — неподалік, повз уламки зруйнованих будівель, рухався чорний корабель і сканував їх. За кілька десятків хвилин він мав опинитися поруч зі мною, а зараз він зупинився серед руїн, готуючись до атаки.

І тут я звідкись знав його характеристики. Це був автономний дрон-винищувач «голка», призначений для очищення поверхні планети від противника. Довжина — двадцять метрів, корпус — із самовідновлюваного біополімеру. Озброєння: дві спарені турелі, гравітаційна гармата, щит і генератор мікрохвильового імпульсу для знищення електроніки. Жодного екіпажу. Лише холодний алгоритм пошуку та знищення.

Раптом я побачив, як на коротких крилах «голки» спалахнули вогні. Трасуючі черги смертоносних голок ударили в сусідню будівлю, а потім пролунав постріл з гармати, і на місці влучання пінобетон не розлітався — він просто зникав, перетворюючись на пил, наче хтось стирав його гумкою з реальності.

Інстинкт самозбереження спрацював миттєво: треба було негайно забиратися звідси. Я кинувся геть. Тіло слухалося напрочуд добре, видаючи максимум швидкості, тож я навіть не помітив, як перемахнув через бруствер кратера, спечений до стану скла під час катастрофи. Оскільки під ногами постійно хрустіло сміття, ризикувати тривалою пробіжкою було небезпечно. Я обрав іншу тактику — зачаївся в найближчій затіненій щілині між руїнами будівель.

Звідси я побачив, як над місцем падіння кораблів повільно пропливала чорна «голка». Її сенсори на носі ретельно просканували місце аварії, фіксуючи будь-які теплові сліди. Коли корабель не виявив нікого живого на місці падіння, він швидко полетів кудись, а я пішов подалі звідси вузькою вулицею, точніше, тим, що від неї залишилося.

Вона була забита понівеченими автомобілями, які утворили химерні барикади. Та й взагалі місцеві будівлі на ній нагадували мені скелети велетнів. Нижні поверхи зяяли порожнечею розбитих вітрин, а у чорних провалах вікон завивав вітер. Асфальт всюди був пошматований. Перший-ліпший незгорілий автомобіль на моєму шляху був увесь пробитий наскрізь, краї отворів були ідеально рівними, ніби вирізані лазером.

Що ж в цьому світі взагалі сталося? Так я рухався, оминаючи машини, і на ходу болісно намагався згадати: хто я? Як мене звати? Де я опинився? Що це за пекло? І — не міг! У голові була дзвінка порожнеча, наповнена лише технічними даними. Я знав принцип дії плазмового пістолета, знав, як керувати винищувачем, знав тактику дронів, але не пам'ятав обличчя матері.

Був лише останній чіткий спогад — я вибираюся з розбитого чорного корабля, а потім — біль. Це здавалося неправильним, ніби в мене вирізали шматок душі зі спогадами. Так начебто не мало бути! Але запитати, що тут сталося було нікого.

Намагаючись не шуміти, я спочатку зазирнув у розбитий вестибюль якоїсь адміністративної будівлі, де панувала напівтемрява. Забившись там у куток за масивною колоною, я сповз на підлогу, намагаючись перевести подих та трохи розібратися в усьому, що відбувається навколо.

Саме тут, у тиші, я знову звернув увагу на те, що миготіло на краю мого поля зору. Складний геометричний гліф, що пульсував срібним світлом прямо в моїй нейромережі. Він начебто не був частиною інтерфейсу нейромережі чи людського скафандра. Це була нова для мене іконка, але при цьому чимось знайома.