Розділ 4. Контакт.

Безодня навіки ховає тих, хто згас,

Її холодний морок душі обіймає.

Хтось був живим, та космос викрав час,

Лиш мумія в безодні застигає.

Та інших доля кидає униз,

Крізь жар вогню на камені розбиті.

Для когось смерть — це крижаний карниз,

Для тебе — це руїни в цьому світі.

Десь там застиг твій друг в обіймах пустоти,

Й розбиті мрії падають, мов зливи.

Ми йшли у всесвіт, щоб життя знайти,

А стали попелом в руїнах битви.

В бою рипить метал та плавиться броня,

Земля стрічає жорстко, наче мати,

Що відцуралась власного дитя,

Яке навчилось падати... й вставати.

Світло. Це було перше, що пробилося крізь каламутну пелену свідомості. Тьмяне, мерехтливе світло, що сочилося крізь рвану тріщину в металі обшивки десь нагорі наді мною. У голові гуло, немов я опинився всередині велетенського дзвону, по якому щойно вдарили молотом. У роті стояв нудотний присмак міді та горілого пластику.

Де я? Спробував озирнутися і побачив, що я все ще лежав пристебнутим в ергономічному ложементі пілота «Стрижа-М», але саме крісло було перекошене. Спроба поворухнутися відгукнулася тупим болем у кожному м'язі. Поруч валялися шматки знайомих приладів — розбита панель управління, уламки обшивки та частини оздоблення кабіни.

Спогади вдарили раптово, як електричний розряд. Згадався мій божевільний ривок назустріч чорному кораблю, таран та падіння в атмосферу. Все-таки я вижив, але як? Обережно перевірив працездатність рук та ніг. Цілі. Нейромережа через мить вивела список пошкоджень: численні забої м'яких тканин, тріщина в ребрі, струс мозку. Схоже, я був ще живий та відносно цілий. Зі стогоном підвівся, відкидаючи від себе шматки корпусу та інше сміття, що привалило мене.

Чому ж я залишився живим? «Стриж» мав перетворитися на плазму при вході в атмосферу на такій швидкості. Відповідь прийшла, коли я виглянув через аварійний люк та озирнувся навколо.

На корпусі корабля противника все ще ледь помітно мерехтіло силове поле. Ймовірно, аварійна система чужинця спрацювала автоматично, і створила захисний щит-кокон при вході в атмосферу, а потім його гравітаційні двигуни обережно приземлили наші зціплені кораблі на планету. Тож система захисту та збереження корабля противника ненароком врятувала і свого пілота, і мене — непроханого пасажира, що застряг у його корпусі.

Зціпивши зуби від болю, я видерся назовні. Свіже повітря «Терри-13» обдало обличчя, але воно не пахло морем та екзотичними квітами, як обіцяли туристичні буклети. Воно зараз смерділо гаром, попелом та смертю.

Зараз я стояв біля купи задимленого металобрухту, який ще недавно був двома досконалими машинами, а навколо розкинулися руїни. Схоже, колись на цьому місці був курортний космопорт «Едем». Я впізнав його за розбитими білими вежами та скляними куполами, які бачив у рекламі. Хоча тепер це були лише обгорілі бетонні кістяки хмарочосів, що стирчали серед сірого попелу, немов гнилі зуби.

Моя нейромережа раптом зафіксувала слабкий сигнал зв’язку і автоматично під’єдналася до залишків місцевої мережі. Схоже, деякі резервні системи космопорту ще вціліли та працювали, а ще ймовірно, що сигнал з поверхні планети ще проходив через вцілілі ретранслятори на орбіті. Зв’язатися в реальному часі було неможливо через перешкоди противника, але відправити пакет даних на аварійній частоті флоту — цілком реально.

Що я відразу й зробив. Бо вірив, що через деякий час Ліра на містку «Елегії» отримає це повідомлення. Потім озирнувся навколо, включив камеру свого скафандра на постійний запис та відправив цю трансляцію в загальну мережу, де ще додав:

— Я, пілот Артем Солар, стою на тлі збитого мною корабля противника, який керував «голками». Моя знищена противником ланка «Стрижів» зробила майже неможливе — довела, що цих істот можна збити з небес та боротися з ними. У цей момент, посеред попелу, я хотів усім показати істоту, проти якої ми воюємо, та дати флоту єдине, що на даний момент можу — надію та розуміння противника. Тому моя місія ще не закінчена.

Я опустив погляд на розтрощені нутрощі ворожого корабля. Десь серед цього мотлоху мав бути той, хто ним керував. Тож, продовжуючи вести пряму трансляцію, я спустився до корабля противника.

Довго шукати не довелося. Інопланетянина я знайшов у центрі корпусу, в розтрощеній капсулі з чорного металу та полімерів. Це була не зовсім людина в моєму розумінні, хоча її тіло і мало гуманоїдну форму. Його обличчя нагадувало рептилію — пласке, з відсутнім носом і вузькими очними щілинами. Саме тіло було затягнуте в скафандр із матеріалу, схожого на матовий хітин з дрібних пластин, що химерно перепліталися з видраними пучками волокон-м'язів та тонкими дротами корабля.

Неприємне видовище. Грудна клітка пілота була проламана, а з рани текла густа темна синя кров, змішуючись зі сріблястою субстанцією — імовірно, робочою рідиною систем життєзабезпечення скафандра або... ще чимось іншим.

— Треба його ще дослідити для розуміння хто це такі. Мені потрібен зразок ДНК, — прошепотів я сам до себе.

Мозок, затуманений болем та адреналіном, підказав найшвидше рішення. Через нейромережу я активував контактний біосканер на вказівному пальці рукавиці скафандра. Тож мені залишалося лише торкнутися до крові, щоб система зчитала генетичний код цієї істоти. Далі я обережно проліз до тіла та простягнув руку до синьо-сріблястої калюжі, що накопичилася в складках розбитого хітину.

Це була помилка.

Очевидно, це був непростий біологічний матеріал чи рідина з корабля. Щойно кінчик сенсора торкнувся поверхні, срібляста субстанція відреагувала. Не як пасивна рідина, а як хижак, що чекав у засідці. Вона здригнулася і блискавично «стрибнула» на мою руку.

Сріблястий потік миттєво оповив рукавицю. Я спробував відсмикнути руку, але було запізно. Рідина не просто обплела рукавицю — вона вбиралася в неї, просочуючись крізь нанотканину та розірвані отвори, наче вода крізь сухий пісок, безпосередньо до шкіри. Холод перетворився на пекучий біль, що пронизував кістки. Здавалося, тисячі крижаних голок одночасно впилися в мою долоню і стрімко підіймалися вгору по передпліччю, по плечу, прямо до шиї, до нейромережі.