Розділ 4. Контакт.

Безодня навіки зберігає тих, хто пав,

її холодний морок душі обіймає.

Хтось був живим, та космос все забрав,

Лиш мумія в безодні застигає.

Та інших доля кидає униз,

Крізь жар вогню, на камені розбиті.

Для когось смерть — це крижаний карниз,

Для тебе — це руїни в цьому світі.

Десь там застиг твій друг в обіймах пустоти,

Й розбиті мрії падають, мов зливи.

Ми йшли у всесвіт, щоб життя знайти,

А стали попелом в руїнах битви.

В боях рипить метал та плавиться броня,

Земля стрічає жорстко, наче мати,

Що відцуралась власного дитя,

Яке навчилось падати... й вставати.

Світло.

Це було перше, що пробилося крізь каламутну пелену свідомості. Тьмяне, брудне світло, що сочилося крізь рвану тріщину в металі обшивки десь нагорі наді мною. У голові гуло, немов я опинився всередині велетенського дзвона, по якому щойно вдарили молотом. У роті стояв нудотний присмак міді та горілого пластику.

Де я?

Спробував озирнутися, і побачив, що все ще лежав пристебнутим у ергономічному ложементе пілота «Стрижа-М», але саме крісло було перекошене. Спроба поворухнутися відгукнулася тупим болем у кожному м'язі. Поруч валялися шматки знайомих приладів — розбита панель управління, уламки обшивки та частини оздоблення кабіни.

Спогади вдарили раптово, як електричний розряд. Згадався мій божевільний ривок назустріч чорному кораблю, таран та падіння в атмосферу. Все-таки я вижив, але як? Обережно перевірив працездатність рук та ніг. Цілі. Нейромережа через мить вивела список пошкоджень: численні забої м'яких тканин, тріщина в ребрі, струс мозку. Схоже, я був ще живий та відносно цілий. Зі стогоном підвівся, відкидаючи від себе шматки корпусу та інше сміття, що завалило мене.

Чому я залишився живий? «Стриж» мав перетворитися на плазму при вході в атмосферу на такій швидкості. Відповідь прийшла, коли я виглянув через аварійний люк та озирнувся навколо.

По корпусу корабля противника все ще ледь помітно мерехтіло силове поле. Ймовірно, аварійна система корабля чужинця спрацювала автоматично, створивши захисний щит-кокон при вході в атмосферу, а потім його гравітаційні двигуни обережно приземлили наші кораблі на планету. Тож система захисту та збереження корабля противника ненароком врятувала і свого пілота, і мене — непроханого пасажира, що застряг у його корпусі.

Зціпивши зуби від болю, я видерся назовні. Де свіже повітря «Терри-13» обдало обличчя, але воно не пахло морем та екзотичними квітами, як обіцяли туристичні буклети. Воно зараз смерділо гаром, попелом та смертю.

Зараз я знаходився біля купи задимленого металобрухту, який колись був двома досконалими машинами, а навколо розкинулися руїни. Схоже, колись на цьому місці був курортний космопорт «Едем», я впізнав його за розбитими білими вежами та скляними куполами з реклами. Хоча тепер це були обгорілі бетонні кістяки хмарочосів, що стирчали серед сірого попелу, немов гнилі зуби.

Моя нейромережа раптом зафіксувала слабкий сигнал зв’язку і автоматично під’єдналася до залишків місцевої мережі. Схоже, деякі резервні системи космопорту ще вціліли та працювали, а ще ймовірно, що сигнал ще проходив через вцілілі ретранслятори на орбіті. Зв’язатися в реальному часі було неможливо через перешкоди противника, але відправити пакет даних на аварійній частоті флоту — цілком реально.

Що я відразу й зробив. Бо вірив, що через деякий час Ліра на містку «Елегії» отримає це повідомлення. Потім озирнувся навколо, включив камеру свого скафандра на постійний запис та відправив цю трансляцію в загальну мережу, де ще додав:

— Я, пілот Артем Солар, стою на тлі збитого мною корабля противника, який керує «голками». Моя знищена противником ланка «Стрижів» зробила майже неможливе — довела, що цих істот можна збити з небес та боротися з ними. У цей момент, посеред попелу, я хотів усім показати істоту, проти якої ми воюємо та дати флоту єдине, що на даний момент можу — надію та розуміння противника. Тому моя місія ще не закінчена.

Я опустив погляд на розтрощені нутрощі ворожого корабля. Десь серед цього мотлоху мав бути той, хто ним керував. Тож продовжуючи вести пряму трансляцію я спустився до корабля противника.

Довго шукати не довелося. Інопланетянина я знайшов у центрі корпусу, в розтрощеній капсулі з чорного металу та полімерів. Це була не зовсім людина в моєму розумінні, хоча його тіло і мало гуманоїдну форму. Його обличчя нагадувало рептилію — пласке, з відсутнім носом й вузькими очними щілинами. Саме тіло було затягнуте в скафандр із матеріалу, схожого на матовий хітин з дрібних пластин, що химерно перепліталися з видраними пучками волокон-м'язів та тонкими дротами корабля.

Неприємне видовище. Грудна клітка пілота була проламана, а з рани текла густа темна синя кров, змішуючись зі сріблястою субстанцією — імовірно, робочою рідиною систем життєзабезпечення скафандра або... чимось іншим.

— Треба його ще дослідити. Мені потрібен зразок ДНК, — прошепотів я сам до себе.

Мозок, затуманений болем та адреналіном, підказав найшвидше рішення. Через нейромережу я активував контактний біосканер на вказівному пальці рукавиці скафандра. Тож мені залишалося лише торкнутися до крові, щоб система зчитала генетичний код цієї істоти. Далі я обережно проліз до тіла та простягнув руку до синьо-сріблястої калюжі, що накопичилася в складках розбитого хітину.

Це була помилка.

Очевидно, це був не простий біологічний матеріал. Щойно кінчик сенсора торкнувся поверхні, срібляста субстанція відреагувала. Не як пасивна рідина, а як хижак, що чекав у засідці. Вона здригнулася і блискавично «стрибнула» на мою руку.

Сріблястий потік миттєво оповив рукавицю. Я спробував відсмикнути руку, але було запізно. Рідина не просто обплела рукавицю — вона вбиралася в неї, просочуючись крізь нанотканину, наче вода крізь сухий пісок прямо до шкіри. Холод перетворився на пекучий біль, що пронизував кістки. Здавалося, тисячі крижаних голок одночасно впилися в мою долоню і стрімко підіймався вгору по передпліччю, плечу, прямо до шиї, до нейромережі.