Розділ 3. Падіння.

«Люди звикли вважати свою расу й нашу ДНК священним писанням, путівником до величі, де кожен геном кричить про нашу винятковість, про наше право на все в космосі. Але Всесвіт — це холодний цензор, для якого ми наче відблиск у морській хвилі. Він не читає наших віршів і не помічає наших бажань.

Там, де ми бачимо мрію або долю, він бачить лише кінетичну енергію та термодинаміку. Для нього ми — просто бунтівна матерія, статистична похибка, форма життя в ентропії серед безлічі світів. Але, можливо, саме в цьому і полягає наш дар?

Бути, мабуть, єдиним явищем у цій мертвій безодні, яке відмовляється підкорятися фізиці та намагається переписати закони Всесвіту під себе. Хочеться вірити, що все ж таки ми не помилка, а творці своєї реальності, які змінюють під себе саму структуру світу.

Якщо, звичайно, ми не знищимо себе самі».

-------

Битва розпорошилася на тисячі спалахів та кривавих фрагментів. Тактичний дисплей Артема нагадував кардіограму агонії: зелені вогні союзників згасали один за одним, залишаючи по собі лише понівечений метал у космосі та пустку в душі. З тридцяти пілотів, які кинулися з ним у це космічне пекло, наразі у строю залишився лише він. Обмін був жахливим: людство купувало кожен збитий корабель противника ціною життів своїх найкращих синів. Зараз лише дистанційне керування підривами ракет та дронів-сателітів його товаришів, які залишилися без управління в космосі, захищало його. Та й мозок вже не витримував навантаження.

Його «Стриж-М», понівечений зіткненнями та з розбитими генераторами щитів, продовжував свій останній танець. Артем останні хвилини бою вже покладався лише на свою інтуїцію. Він кидав машину в божевільні віражі, змінюючи вектори тяги всупереч будь-якій логіці, наче загнаний вовк. І, ймовірно, саме цей хаос, ця абсолютна нелогічність рухів збивали з пантелику ворожі алгоритми. Холодний та чужий розум машин чи інопланетян не міг прорахувати дії людини, що керувалася відчаєм.

Навігаційний дисплей заливався червоним. Транспорт з евакуйованими вже давно відійшов від станції, намагаючись прорватися до точки стрибка. Але слідом за ним, ігноруючи вже пошарпаний винищувач Артема, мчали кілька ворожих кораблів. Вочевидь, супротивник уже не вважав хлопця серйозною загрозою і перемикнувся на інші цілі. Наступною метою ворога були сотні людей на беззахисному транспорті.

Саме в цей момент, ведучи бій із супротивником, радарні системи корабля Артема помітили неподалік інший незвичний корабель. Об'єкт був значно більшим, масивнішим, а його поверхня перебувала під дією якогось захисного щита, який не відбивав світло зірок. Він тримався осторонь, наче ретранслятор команд, та випромінював потужні, ритмічні хвилі, які дивом зафіксували системи спостереження «Стрижа». Ймовірно, саме звідти йшли накази кораблям, з якими бився хлопець; це, вочевидь, і був вузол зв'язку або центр управління ворожими «голками», саме про це розповідали захисники планети.

— Нічого особистого, залізні виродки, — прохрипів Артем, відчуваючи, як кров вже стукає у скронях, заглушаючи потужний гул системи охолодження реактора та двигунів. — Але цей танець смерті закінчиться на моїх умовах.

Він карколомно відірвався від противників, що переслідували його, та рвонув у бік іншого корабля, прийнятого ним за командний модуль. Боєкомплект вже був порожній: голки в турелях скінчилися, ракети вичерпані, гармата розплавилася від перегріву. Артем під час зміни курсу встиг лише провести швидке переналаштування в системах безпеки винищувача та відключити усі запобіжники реактора.

— Форсаж на максимум… Ліра, схоже, ми з тобою більше не побачимося! Я кохаю тебе, — прошепотів він, а потім звернувся до друзів, чиї винищувачі перетворилися на купу заліза деякий час тому. — Хлопці, зустрінемося на березі океану, з мене пиво...

Системи перерозподілу енергії реактора винищувача завили на ультразвуковій ноті. Двигуни заіскрилися, не витримуючи навантаження, а «Стриж» у космосі перетворився на срібну комету, що мчала прямо в серце керування ворожого рою. Лідер чужинців, здається, «здивувався» такому маневру. Вочевидь, його алгоритми не передбачали такої суїцидальної атаки від одиниці, бойова цінність якої дорівнювала нулю.

Далі в космосі відбувалися перегони між біологічним інстинктом і машинним кодом. Артем кидав машину в божевільні віражі, ухиляючись від гравітаційних ударів «голок», що переслідували його. Командний корабель намагався відійти, але його маневри були занадто плавними, занадто правильними, а Артем був інтуїтом і діяв хаотично.

За мить до удару реальність наче тріснула та розкрила щити противника. Ймовірно, він збирався стріляти в хлопця. Простір перед носом винищувача розкрився, і Артем, відчувши це викривлення не очима, а інстинктами, інтуїтивно змістив вектор свого тарану. Наступне зіткнення було неминучим та майже беззвучним у космосі, але страшним за своїми наслідками.

«Стриж-М» не просто так врізався — він, наче розпечений спис, прошив завісу силових полів і намертво зціпився з антрацитовим корпусом ворожого флагмана. Метал зім’явся з металом у дикому скреготі, а двигуни обох машин, задихаючись від перенавантаження, продовжували вивергати тягу, зливаючи два вектори в один хаотичний імпульс. Так, сковані смертельними обіймами, кораблі зірвалися в некерований штопор. Втративши прогнозований курс, ця іскриста конструкція почала стрімко рухатися в безжальні гравітаційні обійми «Терри-13». Для решти захисників патрульного флоту саме в ту мить, коли надія на порятунок — у евакуаційному транспорті майже згасла, сталося диво.

Десятки ворожих кораблів-«голок», що вже націлилися на корабель з людьми, раптом завмерли. Їхні двигуни зупинилися, а ідеальний стрій розсипався. Без командного сигналу вони перетворилися на купу безпорадного мотлоху, що дрейфувала за інерцією у вакуумі. Артем мав рацію та надзвичайну удачу. Він не просто знищив корабель — він обірвав зв'язок із тим, хто керував «голками».