Розділ 15

Розділ 15

З самого раненька мене розбудив будильник на моєму телефоні. Я насилу розплющила очі, але одразу ж ринула погляд на штору. Чудово! Мої студентські гранати, усі три, стояли незаймані, а отже, мої кордони Лаврін уночі не перетинав.

Я одразу ж перевірила на телефоні чат із Богданом. Там в досі не було відповідей на мої повідомлення, але я побачила напис, що хлопець «Був у мережі годину тому». Серце неприємно кольнуло, але страждати не було коли, бо попереду у мене був перший день в Академії та страшна перша лекція.

Схопивши рушник і косметичку, я обережно, щоб не зачепити свої ж насичені брязкотом пляшки, відсунула штору.

Ого, було ще так рано, а Тарнавський вже сидів на своєму ліжку повністю одягнений, у свіжій білій сорочці з розстебнутим комірцем і темних джинсах. Він попивав щось із масивного термокухля і виглядав так, ніби спав щонайменше десять годин у спа-салоні, а не сидів за ноутом пів ночі.

— Доброго ранку, Коваль, — підморгнув він. — Як спалося?

— Жахливо, — огризнулась я, прямуючи до ванної кімнати. — Доведеться купити тобі силіконову клавіатуру, щоб ти не торохтів уночі. Або зламмю гуртожитський вайфай і заблокую тобі інтернет.

Швидко вмившись, я натягула чорні джинси, улюблений сірий світшот і кросівки. Макіяжем я ніколи не зловживала, тому лише трохи підфарбувала губи, зав'язала волосся в хвіст на потилиці, схопила складений звечора рюкзак і побігла на заняття. І ще Соні подзвонила, ми домовилися, де зустрінемося. Подруга порадила вдягнутися у все сіре, як стіни в аудиторії. Ну, здається, сьогодні я мала й так і вигляд, і настрій людини, яка планує злитися з інтер'єром на лекції професора Карпенка і не відсвічувати.

Біля головного корпусу Академії мене вже чекала Соня. Вона нервово переминалася з ноги на ногу, стискаючи в руках паперовий стаканчик із кавою (звичайно ж, із буфету, а не з автомату біля деканату!).

— Готова? — запитала вона замість привітання, співчутливо зазираючи мені в очі.

— Готова померти, але не здатися, — похмуро відгукнулась я.

Аудиторія виявилася величезним амфітеатром, який ішов круто вгору. Еліта на чолі з Ілоною, Вікою та Тарнавським, який вже встиг до них приєднатися, вже окупувала найзручніші місця в другому ряду. Ілона щось голосно розповідала, демонстративно закидаючи ногу на ногу і стріляючи очима в Лавріна.

Я вхопила Соню за рукав і потягнула уверх.

— Нам туди, — я вказала на самісіньку гальорку, де парти майже ховалися в тіні під стелею. — Чим далі від викладача, тим безпечніше. Особливо зараз! Сьогодні моя мета — стати невидимкою!

Ми ледве встигли дістатися до своїх місць і витягнути планшети, як пролунав гучний дзвінок. Розмови в аудиторії миттєво стихли.

Двері відчинилися, і всередину впевненим кроком зайшов професор Карпенко. Після вчорашнього, він мені тепер здавався ще більш суворим і грізним. Професор мовчки поклав свій портфель на стіл, повільно підняв голову і почав розглядати аудиторію, от, буквально, ряд за рядом, починаючи з першого ряду. Його очі пробігалися по обличчях студентів, і ті схиляли голови, в дехто навіть смикався. 

Я втиснула голову в плечі, зсунулася нижче по стільцю і, як і вчила Соня, старанно втупилася в чистий аркуш свого зошита. Тільки б не впізнав. Тільки б не впізнав...