Розділ 14

Розділ 14

Щоб спокійно заснути в цій кімнаті і не смикатися від кожного шурхотіння, мені була потрібна надійна сигналізація. Я згадала всі роки виживання під одним дахом із молодшим братом і взялася до справи. Зібравши свій скромний будівельний матеріал, а точніше, одну пластикову пляшку, воду з якої я щойно випила, і ще дві порожні, що лишилися після дороги в поїзді і які досі валялися в моїй валізі, я вирішила їх трохи вдосконалити. Вигребла з гаманця всі монети, які там були, дістала з косметички кілька дрібних заколок і розкидала це все по пляшках. Закрутила кришечки і легенько струснула одну з них. Пляшка заторохтіла різко й гучно, наче маракас. О, те, що мені й треба! Просто ідеально! Назву її студентською гранатою! Я посміхнулася сама собі і тихо й акуратно поставила порожні пляшки з брязкальним наповнювачем прямо між фалдами моєї нової штори. Якщо Тарнавський хоч на трошки відсуне штору і спробує пробратися на мою територію, пляшки з монетами з гуркотом розлетяться по підлозі. Звук буде такий, що й мертвого розбудить.

— Чим ти там шарудиш і дзвениш, Коваль? — почувся раптом із-за стінки голос Лавріна.

— Не твоя справа! — відгукнулась я, сідаючи на ліжко.

З-за стіни долинув сміх, і Лаврін замовк. Я тихо пхикнула й узяла до рук телефон. Спочатку треба було написати Богдану.

Я відкрила наш чат і здивувалася. Моє попереднє, ще денне повідомлення про те, що мене поселили в нормальну кімнату з приємною дівчинкою, висіло прочитаним, але відповіді на нього досі не було, Богдан не написав жодного слова і не прислав навіть смайлика.

Дивно. Зазвичай Богдан відписував одразу ж. Напевно, був дуже зайнятий на роботі, спробувала я виправдати його мовчання. Трохи розчаровано зітхнувши, я швидко набрала нове повідомлення: «Привіт, пінгвінчику! День був просто шалений. Вже облаштувала кімнату, все нормально. Дуже втомилася після поїзда, тому ляжу спати раніше. Завтра перші пари. Напишу про все завтра. Як у тебе справи? Кохаю і дуже сумую!».

Я, звичайно ж, нічого йому не написала ні про те ганебне відео, ні про злого професора, якого я лупонула сьогодні по голові. Ти й мені зараз не хотілося вислуховувати його розпитування чи скаржитися, бо й справді страшенно хотілося спати.

Але ще я переглянула розклад на завтра. Ну от, я так і знала! Перша пара — «Бази даних». От, не щастить, що перша ж лекція одразу в ображеного на мене професора Карпенка, якого я сьогодні так ефектно гепнула карнизом. Усередині все неприємно стиснулося від передчуття катастрофи. Завтра мені треба бути тихіше води і нижче трави, сховатися на задній парті і не висовуватися.

Я заглибилася у вивчення розкладу на тиждень, і в нашій 404-й кімнаті запанувала тиша, яку порушувало лише рівномірне й швидке клацання. Тарнавський щось робив на своїй половині на ноутбуці, бо звук тицяння по клавіатурі долинав так чітко, ніби він знаходився не за стіною, а просто на краю мого ліжка. Трясця, це страшенно відволікало увагу.

Я спробувала зосередитися на тексті й дочитати пам'ятку студента Академії, яку прикріпили на сайті з розкладом, але уява неслухняно малювала іншу картинку: Лаврін сидить за своїм столом чи на ліжку, світло від екрана падає на його обличчя, плечі трохи напружені під футболкою, а може, він зараз без футболки...

— Трясця, — прошепотіла я сама до себе і труснула головою, відганяючи ці недоречні думки.

— Щось не виходить, Коваль? — миттєво відреагував Лаврін, не припиняючи друкувати.

— Все виходить! А ти міг би клацати трохи тихіше? — не витримала я.

— Звикай, я інколи працюю цілу ніч. А не подобається, то знаєш, де вихід! — відповів цей нестерпний тип.

Я сердито вимкнула телефон, стягнула з себе джинси з футболкою, одягнула піжаму і лягла в ліжко. Закуталася в ковдру і спробувала заснути під стукіт клавіатури Лавріна…