Розділ 12

Розділ 12

— Професор Карпенко? Той самий Карпенко?! — спитала я перелякано.

Соня лише приречено кивнула. Чорт, здається, моя кар'єра в ІТ-Академії закінчилася, так і не встигнувши нормально початися.

Але довго побиватися і жаліти себе нам не дали. З іншого кінця проходу до нас уже мчав кремезний охоронець із дуже червоним від гніву обличчям.

— Це що тут за погром?! — гаркнув він так, що ми з Сонею аж підскочили на місці. — Ви хоч уявляєте, скільки часу цю піраміду викладали наші працівники?! Ану давайте усе складайте на місце! І щоб рівнесенько було! А інакше зараз викличу адміністратора, і будете платити штраф за псування майна!

Сперечатися з розлюченим чоловіком не було жодного сенсу, та й винні були ми, як не крути. Я зітхнула, підняла з підлоги свій нещасний карниз, притулила його до стелажа і мовчки опустилася на коліна біля рулонів. Соня, теж зітхнувши, опустилася поруч, і ми вдвох почали повзати по підлозі супермаркету і збирати рулони туалетного паперу, намагаючись скласти з них хоч якусь подобу тієї здоровенної вежі-піраміди, яка стояла тут раніше.

— Нічого, Даринко, зараз все складемо, —  заспокоювала мене Соня, ставлячи черговий рулон на рулон. — Може, професор нас не запам'ятав? У нього ж трохи окуляри перекособочилися, ти бачила?

— Ага, не запам'ятав... Якраз! Та він мене тепер у кошмарах бачитиме, — буркнула я.

І саме в цей момент над нашими головами пролунав дзвінкий і знайомий голос, а потім і сміх.

— Ой, Віко, поглянь-но на це! Кого я бачу! Яка сцена!

Я підвела голову. Прямо біля нас стояла Ілона Бурба у компанії своєї вірної тіні Віки. Ілона витягнула свій айфон і знімала нас із Сонею на відео.

— Що, зірко провінції, вирішила підробляти прибиральницею у вільний від навчання час? — глузливо протягнула Ілона, наводячи камеру прямо на моє обличчя. — Чи це в тебе таке практичне заняття з архітектури? Будуєш замок із туалетного паперу?

— Забери телефон, — крізь зуби процідила я і хотіла підвестися з колін, але, як на зло, якось невдало стала ногою на край рулону, яких валялося на підлозі ще дуже багато, і гепнулася на підлогу. Збоку це, мабуть, виглядало і кумедно, і жалюгідно.

— Не заберу! Країна повинна знати своїх геніїв в обличчя! — Ілона продовжувала знімати, коментуючи все це для відео. — Отже, знайомтеся, підписники. Це наша нова зірка першого курсу Дарина Коваль, яка вважає себе кращою за Лавріна Тарнавського. Як бачите, її природне середовище — це підлога та туалетний папір.

— Припини зараз же! Це не твоє собаче діло! — Соня схопилася на ноги і спробувала затулити мене собою, але Ілона лише відступила на крок, продовжуючи знімати з іншого ракурсу.

— Спокійно, подружко, відео вже завантажується, — Ілона задоволено тицьнула пальцем в екран смартфона. — Закинула в загальний чат Академії. Нехай усі студенти і викладачі насолодяться цим видовищем. Буде тобі безкоштовна реклама, Даринко.

— Ти просто стерво, — кинула я, дивлячись їй прямо в очі. — Тільки й можеш, що самостверджуватися за чужий рахунок.

— Зате я не повзаю на колінах серед сміття, — зверхньо пирхнула Ілона. — Пішли, Віко, а то тут тхне бідністю і невдахами.

Вони розвернулися і, голосно сміючись, пішли геть, а я залишилася сидіти на підлозі, відчуваючи, як від безсилої злості та образи в мене на очі навертаються сльози. Чорт, перший день в Академії, а я вже нажила собі ще одного ворога в особі відомого своїм важким хараптером професора, зганьбилася на весь супермаркет і стала героїнею відео для всієї Академії! Кошмар!

— Не плач, Даринко, — Соня сіли поруч на підлогу і поклала руку мені на плече. — Вона й справді просто дурне стерво. Ми це переживемо.

Я шмигнула носом, сердито витерла очі і взяла себе в руки.

— Я й не думаю плакати, — твердо сказала я, хапаючи наступний рулон. — Давай швидше добудуємо цю кляту піраміду! Мені ще треба встигнути до вечора купити газовий балончик і повісити карниз. Не дочекаються, щоб я здалася в перший же день!