Розділ 11

Розділ 11

Я простягнула карниз уверх і обережно потягнулася його кінцем до верхньої полиці. Почала обережно штрикати крайню пачку на край полиці, щоб вона упала на підлогу.

— Трохи правіше! Так! Так! Ну!  — командувала Соня поруч, азартно підстрибуючи на місці. — Давай! Давай! Ну! Ще трошки!

Я легенько штовхнула кінцем карниза край упаковки. Вона трошки посунулася. Потім ще трошки. Але замість того, щоб слухняно впасти на підлогу, пачка зачепила сусідню, а та — ще одну, і раптом уся вафельна піраміда на верхній полиці поїхала вниз.

— Ой, ні! — тільки і встигла скрикнути я.

П'ять чи шість упаковок полетіли додолу, але... Саме в цю секунду із-за стелажа, нічого не підозрюючи, вирулив якийсь високий чоловік з портфелем. Незважаючи на літо і спеку, він був одягнений у строгий сірий костюм і світло-блакитну сорочку з краваткою. Пачки вафель з шурхотом, а потім і стукотом посипалися прямісінько йому на голову.

Від несподіванки я перелякалася й випустила з рук карниз, і він прицільно впав і вдарив цього незнайомця по голові. Я страшенно перелякалася, але це, як виявилося, був лише початок ланцюгової реакції. 

Чоловік голосно охнув, схопився за голову і різко відсахнувся назад. Карниз впав і покотився по підлозі. У той же момент нога чоловіка перечепилася за чийсь залишений на підлозі кошик для покупок, і незнайомець почав падати. Він кумедно замахав руками, немов великий птах, намагаючись втримати рівновагу, але це не допомогло, і чоловік спиною влетів у величезну і дбайливо вибудувану піраміду з акційного туалетного паперу, яка була висотою десь, може, як Соня. Коротко кажучи, незнайомець упав грандіозно! Пролунав такий гуркіт, ніби впала Пізанська вежа, їй Богу! І сотні рулонів туалетного паперу лавиною посипалися на бідолаху, повністю поховавши його під собою.

Я завмерла. Мій внутрішній економний студент більше не пищав від щастя — він просто знепритомнів від жаху! Моє серце гепнулося кудись у п'яти і валялося поруч із тими розкиданими під ногами рулонами. Ох, на кілька секунд я просто втратила дар мови, лише ошелешено спостерігала, як розкочуються по підлозі численні рулони, і, наче зачарована, стежила за останнім із них, самотнім рулончиком, котрий повільно котився проходом у бік кас.

— Ой, Божечко, — прошепотіла за моєю спиною Соня. — Ой, мамочко.

А потім з-під завалів туалетного паперу почулося приглушене гарчання. Паперова гора заворушилася, і з неї почав підніматися постраждалий. Чоловік був страшенно розлючений і червоний, як рак. Його окуляри з'їхали вбік (я здивувалася, як вони взагалі не злетіли?), краватка збилася набік, піджак перекосився… 

— Я... Я... Вибачте, бедь ласка! — пролебеділа я, задкуючи і притискаючи руки до грудей. — Я не хотіла! Чесне слово! Воно якось… е-е-е… саме́...

— Саме́?! — вигукнув чоловік гнівно. — Ви що, зовсім з глузду з'їхали, дівчино?! Супермаркет — це вам не циркова арена, щоб жонглювати тут палицями! Ви так кого-небудь на смерть прибити можете!

— Пробачте, будь ласка, я просто хотіла дістати вафлі, — мій голос затремтів від жаху й сорому. — Вони були на верхній полиці, я не могла дістати і тоді…

— Вафлі?! — він з огидою ко́пнув ногою пачку акційних вафель, що валялася на підлозі. — Наступного разу розмахуйте вашою палкою обережніше! І взагалі, хто вам дозволив заходити в магазин з такою палицею? Це неподобство! Куди дивиться охорона?!

Чоловік нервовим рухом поправив окуляри, обтрусив штани, підняв портфель, який, падаючи, випустив з рук, розвернувся і, відфутболюючи в сторони рулони туалетного паперу, розлючено пішов до виходу з магазину. Я ще й почула, що чоловік сам до себе бурчав щось про «недалеку молодь».

Я стояла ні жива ні мертва, і мені було страшенно соромно, навіть була не в силах підняти той свій злощасний карниз.

Зненацька за моєю спиною пролунало дивне здавлене хрипіння. Я обернулася. Соня, яка під час падіння того незнайомця сховалася за моєю спиною, стояла тепер біла, як стіна. Її очі за круглими скельцями окулярів нагадували два блюдця.

— Дарино, — прошепотіла вона страшним і замогильним голосом. — Ти хоч розумієш, кому ти щойно заїхала по голові карнизом і штовхнула в туалетний папір?

— Кому? — так само пошепки спитала я, передчуваючи ще одну катастрофу.

— Це був професор Карпенко, — прошепотіла Соня. — Той самий звір, що читає бази даних!