Розділ 10

Розділ 10

Соня виявилася неймовірно балакучою, вона базікала без упину, сипала жартами і знала, здається, абсолютно все про першокурсників у цій Академії. Адже недарма цілий рік готувалася до виступу на підготовчих курсах. У мене таких грошей, щоб заплатити за недешеві курси не було, тому я готувалася сама. 

— Ну що, які в тебе плани на сьогодні? — запитала вона, коли ми вийшли з їдальні. — Пари починаються тільки завтра, тож ми маємо купу вільного часу. Можемо піти в парк або...

— Або в найближчий будівельний чи господарський магазин, — зітхнула я, поправляючи рюкзак на плечі. — Мені треба терміново купити цупку штору і карниз, щоб повісити штору на двері, бо  жити геть з відкритим проходом я не збираюся. А ще треба знайти, де придбати газовий балончик.

— Ого, балончик? Серйозний підхід! — Соня з повагою поглянула на мене. — Клас, я йду з тобою! Обожнюю шопінг, навіть якщо це шопінг за шторками. Я ще ніколи не купувала шторок. Тим більше карнизу.

Ми знайшли через навігатор найближчий гіпермаркет товарів для дому і пішли туди. Дорога зайняла хвилин із двадцять, і весь цей час Соня вводила мене в курс місцевих інтриг та неписаних правил Академії. Її рот, здавалося, взагалі не закривався.

— Значить так, перше і головне правило, — повчала вона, енергійно розмахуючи руками, від чого її численні браслети дзеленчали на всю вулицю. — Ніколи, чуєш, ніколи не купуй каву в автоматі на другому поверсі біля деканату!

— Чому? Вона отруйна? — гмикнула я, перестрибуючи невелику калюжу.

— Гірше! Вона на смак як брудна вода, в якій мили ганчірку, але коштує так, ніби ті зерна збирали вручну на схилах Кіліманджаро. Нормальна кава і дешеві булочки — тільки в буфеті біля бібліотеки. Запам'ятай навічно.

— Окей, запам'ятала навічно! — розсміялась я. — Каву біля деканату не п'ємо. Що далі?

— Друге, — Соня примружилася і знизила голос до змовницького шепоту. — Обходь десятою дорогою великий шкіряний диван у головному холі. Це тронне місце еліти. Ілони та їй подібних, і твого Тарнавського, і всієї тієї тусовки.

— Він не мій! — обурилась я.

— Добре! Добре! Не твого Тарнавського! — реготнула Соня. — Якщо хтось із простих смертних туди сяде, то вони його просто заклюють, як стерв'ятники.

— Хай тільки спробують, — обурилась я. — Це ж, напевно, спільний диван. Якщо я захочу, я не те що сяду, я там спати ляжу!

Соня гигикнула.

— Я в тебе вірю! Але краще побережи нерви для викладачів. До речі, ти на всіх викладачів знаєш, тому розказую: професор Карпенко, який читає бази даних — просто звір! Зрізає на першій же сесії половину потоку. Головне правило на його парах — ніколи не дивись йому прямо в очі, коли він дивиться в аудиторію і роздумує, кого б ви́кликати. Опусти голову, дивися в зошит, роби вигляд, що дуже заклопотана записуванням якогось матеріалу, тоді є шанс, що ти виживеш!

— А якщо я реально знаю матеріал? — здивувалась я.

— Тоді відповідай, але з дуже сумним і змученим виглядом, — цілком серйозно порадила Соня. — Він має бачити, що ти страждаєш заради науки. Вони всі це люблять. А ще тримайся подалі від старости першого курсу, Мироськи Бумирко, вона вічно намагається спихнути на всіх організацію всяких заходів, нудних конференцій і так далі...

— Ага. Професору Карпенко відповідати із сумним виглядом. Від Мироськи Бумирко триматися подалі, — ще раз перерахувала я, і ми із Сонею разом розсміялися.

— І найголовніше! — раптом спохопилася дівчина. — В жодному разі не закохуйся у Ярослава!

— В якого Ярослава? — спитала я здивовано.

— У Ярика, того, якого ти вже бачила у їдальні, старосту другого курсу, — пояснила Соня.

— В принципі, я не збираюся ні в кого закохуватися, у мене вже є хлопець. Але чому не можна у Ярика? — зацікавилась я.

— Тому що в нього закохана я! — ошелешила мене дівчина.

— О! Так ви зустрічаєтеся? — здивувалась я.

— Звичайно, ні! Ти що?! Він вже такий класний, що на мене і не погляне. Я просто таємно за ним сохну, — дівчина зітхнула, а потім посміхнулася. — Сподіваюся, що це мине, адже хто я, а хто він. Але давай про це не будемо говорити, — вона труснула кісками, відганяючи, очевидно, неприємні думки, і знову почала весело базікати. — Отже, ти все запам'ятала? А ще...

Слухаючи її жваву балаканину, я навіть не помітила, як ми дійшли до будівельного магазину. Я тішилася, що познайомилася із Сонею, з цією дівчиною Академія вже не здавалася таким страшним і ворожим місцем.

У магазині ми швидко знайшли те, що треба: стельовий карниз довжиною всього один метр, якраз над моєю частиною дверей його і почеплю, а також цупку коричневу штору, що ідеально прикриє мене від шпигунських і безсоромних очей Тарнавського. 

Щоб не бігати туди-сюди до гуртожитку, ми з подругою вирішили одразу зайти ще й у продуктовий супермаркет. Мені хотілося купити чорний чай, воду і якісь солодощі, щоб було що пожувати ввечері.

— Тут за рогом біля гуртожитку є чудовий супермаркет, ходімо! — скомандувала Соня. 

Супермаркет виявився великим і трохи заплутаним. Ми взяли один кошик на двох і пішли між рядами. Я взяла кілька пляшок води, чорний чай і побачила стелаж із солодощами.