Розділ 8

Розділ 8

Спустившись на перший поверх, я одразу попрямувала до стійки адміністраторки. Тамара Сергіївна без зайвих запитань виділила мені комірку у великому сейфі. Я поскладала туди свої файли із документами, флешками та грошима, залишивши в гаманці лише орієнтовну суму, якої б вистачило на штори, карниз, газовий балончик (два!) і шокер. Ну, ціни на ці речі я приблизно глянула в інтернеті. І вони, трясця, були недешеві, принаймні, для мене. Але я мусила організувати собі хоч сякий-такий захист, як не крути. А то хто його знає, може, цей Тарнавський якийсь прихований збоченець-вуаєрист, алкоголік чи клептоман, хто його знає. Я гигикнула, прилаштовуючи в уяві ці о́брази до Тарнавського, сховала ключик від комірки в рюкзак і пішла в їдальню.

Їдальня Академії виявилася не просто якимось приміщенням у корпусі, а цілим окремим будиночком на території кампусу. Це була сучасна, майже повністю прозора будівля зі скла та бетону, більше схожа на якийсь модний коворкінг або хіпстерське кафе десь у центрі столиці, аніж на місце, де харчуються студенти. Ну, в цій Академії все було шикарне. Всередині все мало ще крутіший вигляд, стіни їдальні були розписані яскравими графіті з айтішними мемами та жартами, зі стелі звисали екзотичні ліани, бо великі вазони з ними було вмонтовано якимось чином у спеціальних нішах прямо над головами, а люстри в приміщенні було стилізовано під старовинні лампи Едісона. Коротко кажучи, грошей у одну лише цю їдальню вкладено було неміряно. Та один дизайн тут коштував, певно, десятки тисяч доларів.

Але їдальня, вона скрізь їдальня. І тут у повітрі стояв такий божественний запах смачнючих страв, що мій голоднющий шлунок аж застогнав разом зі мною.

Я взяла тацю, віддала на роздачі свій талончик і отримала тарілку божественного бульйону, пристойну порцію картоплі з куркою, салат, два солодкі пиріжки з вишнями, склянку соку і кілька скибок хліба. Задоволено ковтаючи слинки і розглядаючи це смачне багатство, я розвернулася, потім підняла голову й почала шукати очима вільний столик.

І, звичайно ж, мій погляд одразу наткнувся на знайому фігуру. Тарнавський сидів за столиком біля вікна ще з якимись студентами. Він переодягнувся в стильний чорний гольф, який ідеально підкреслював його накачані біцепси. Поруч із ним сидів якийсь блондин, а навпроти них влаштувалися дві дівчини. І вони буквально липли до Тарнавського! Одна, блондинка з накачаними губами, постійно сміялася з кожного його слова, демонстративно накручуючи пасмо волосся на палець, а інша, брюнетка, постійно щось говорила і ніби ненароком клала руку йому на передпліччя.

Я скривилася. От же ж мажорний самозакоханий павич! Знайшов собі аудиторію ще до початку пар.

Я збиралася гордо пройти повз їхній столик, зробивши вигляд, що взагалі його не помічаю, але Тарнавський, як на зло, підняв погляд. Його губи миттєво розтягнулися в знущальній посмішці.

— О, кого я бачу! — голосно вигукнув хлопець, змушуючи своїх сусідів обернутися і поглянути на мене. — Наша зірка з провінції. Геніальна програмістка і шахрайка в одній особі. І як це ти знайшла їдальню, Коваль? Ти ж весь час забрідаєш у ЧУЖІ кімнати? — акцентував він.

Дівчата за столиком синхронно загигикали на його слова, зневажливо кривлячи губи й розлядаючи мої джинси та просту футболку з таким виглядом, ніби я була одягнена невідомо в що.

Я зупинилася, міцніше стиснувши тацю, і натягнула на обличчя свою найсолодшу і найотруйнішу посмішку.

— Не хвилюйся за мене, Тарнавський, я завжди знаходжу дорогу у СВОЮ кімнату, — наголосила я. — І мій навігатор працює чудово. На відміну від твоєї культурності, яка постійно видає помилку 404*.

Блондинка поглянула на Тарнавського.

— Лавріне, а це ще хто така? — протягнула вона примхливо. — Хтось із кухарок? Наче тут офіціанток я не помічала.

— Майже вгадала, — спокійно відповіла я. — Тільки я готую не їжу, а геніальні алгоритми. Я та сама студентка, яка на вступному тестуванні набрала рівно стільки ж балів, скільки і ваш неперевершений Тарнавський.

Блондинка зверхньо пирхнула, змірявши мене оцінювальним поглядом з ніг до голови.

— Ну, по твоєму одягу геніальності точно не видно, — протягнула вона, гидливо кривлячись. — У нас тут взагалі-то елітна Академія, а не провінційний клуб. Могла б хоч якось постаратися виглядати відповідно, а не ганьбитися в цих дешевих лахах. 

Її подружка-брюнетка закивала, підтримуючи подругу. Я краєм ока глянула на Тарнавського. Він відкинувся на спинку стільця, склав руки на грудях і мовчки спостерігав за мною. В його погляді виднілася лінива цікавість, він чекав, що ж я відповім. Теж мені, знайшов театр одного актора, паскудник.

— Так, мої джинси не з брендового бутика, а з інтернет-магазину невеликої фірми, — я злегка схилила голову набік, дивлячись прямо на блондинку. — Зате вони зручні, і саме такі, які я хотіла. І тут взагалі-то ІТ-Академія, а не конкурс краси. Оцінюють розум і знання, а не цінники на шмотках.

​— Ой-ой-ой, яка ти розумна, аж страшно! — зневажливо скривилася блондинка. — Та можеш носити хоч дрантя, але в реальному світі таких, як ти, ніхто не сприймає серйозно. Ти тут просто випадковість, і скоро з тріском вилетиш назад у своє село. Тож не треба корчити з себе генійку.

Але слова блондинки мене лише розсмішили.

— Знаєш, у чому наша головна різниця? — насмішкувато запитала я. — Я прийшла сюди головою працювати, а ти, схоже, розраховуєш лише на гарненьке личко. Ну, можливо, й не тільки личко. І мої здібності не змиються разом із макіяжем, а от тобі залишається тільки сподіватися на багатенького… е-е-е… спонсора, як я бачу.