Розділ 6

Розділ 6

Тарнавський був у ду́ші так довго, що я встигла не лише сто разів закипіти від злості, а й повністю розпакувати свою стареньку валізу. Акуратно розклала футболки у шафі, виклала на стіл свої зошити та книги і поставила поруч найцінніше — невеличку фотографію.

З фотографії до мене усміхався Богдан. Мій хлопець Богдан, який залишився за сотні кілометрів звідси, у нашому рідному містечку. Ми зустрічалися вже рік, і наше прощання на пероні перед моїм від'їздом було повним моїх сліз, обіймів та поцілунків. Ми клятвенно домовилися з ним щодня переписуватися, телефонувати одне одному і приїжджати в гості на вихідні за першої ж нагоди. Я обережно провела пальцем по склу рамки з фотографією. Вдома, в моменти нервовувань, я б просто обійняла його, уткнулася б носом у його надійне плече й одразу відчула б полегшення. Але зараз Богдана поруч не було, і замість його заспокійливого голосу мені доводилося слухати, як у ду́ші репетує слова моєї улюбленої пісні цей нестерпний мажор, котрий, по суті, на даний момент вкрав у мене все: і моє перше місце в Академії, і мою кімнату, і навіть мою улюблену пісню. Гад!

Коли шум води нарешті стих, і клацнув замок ванної кімнати, я хотіла вискочити зі свого пеналу, була готова висловити Тарнавському абсолютно все, що думаю про його совість і його звичку плюхкатися у воді по пів години.

Але гнівні слова, чорт забирай, ганебно застрягли десь у горлі.

Лаврін стояв на порозі нашого спільного тамбура і мав такий вигляд, ніби щойно зійшов з обкладинки чоловічого журналу, а не вийшов із душової студентського гуртожитку. З його розкуйовдженого темного волосся стікали краплі води, повільно ковзаючи по ідеальних ключицях та кубиках пресу і гублячись десь під червоним рушником, який він дуже низько і, здавалося, ну, геть ненадійно намотав на стегна.

— Що, Коваль, втратила мову? Не бачила чоловіків без сорочки? То можеш тепер детально роздивитися, — реготнув Тарнавський, прихилившись плечем до одвірка. Чергова крапля води повільно скотилася по його пресу, і я з жахом усвідомила, що просто безсоромно витріщаюся на неї.

— От іще! Немає чого там роздивлятися! Ти був у ду́ші цілу вічність! — випалила я, швидко відводячи погляд кудись угору, в район пожежного датчика. — Ти мився чи спеціально так довго сидів у ду́ші, щоб мені насолити?!

— Я приводив себе до ладу, кицюню. Моя геніальність потребує бездоганного вигляду, — Лаврін примружився і кивнув у бік ванної кімнати. — Твоя черга. Тільки обережно, не змий там свій бойовий запал. Завтра наша перша спільна лекція і практичні. Побачимо, чого ти варта насправді, коли під рукою немає конспектів і чату зі штучним інтелектом.

Я обурено пирхнула, схопила свій рушник із качечками і задерла підборіддя.

— Я розмажу тебе завтра, Тарнавський. І зроблю це так красиво, що ти ще довго будеш приходити до тями!

Він лише тихо розсміявся, і цей, бляха-муха, неймовірно чуттєвий сміх миттєво викликав на моїй шкірі зрадницькі сироти. Я завмерла, як дурепа, бо очі знову опустилися і неслухняно розглядали його ідеально виліплений торс, по якому все ще повільно ковзали дрібні краплі води. Мій погляд, ніби живучи власним і абсолютно незалежним від мене життям, ковзнув по його широких плечах, затримався на чітко окреслених кубиках преса і ганебно опустився до тієї небезпечної межі, де на вузьких стегнах дивом тримався рушник. Боже мій, ну чому цей нестерпний вискочка мусить мати такий вигляд, ніби щойно зійшов з екрана фільму про давньогрецьких богів? Це ж просто нечесно! Я ненавиділа його всіма фібрами своєї душі, але саме зараз моє дурне тіло нахабно відмовлялося слухатися, відгукуючись на цю його магнетичну чоловічу енергетику так гостро і відверто, що мені стало страшно.

А потім цей нахаба відштовхнувся від одвірка і, залишивши мене у ступорі, зник у своїй правій половині кімнати.

Я отямилася й залетіла у ванну, гучно грюкнувши дверима, і одразу ж пустила воду з крана, плюхнула пригощу води в обличчя, намагаючись прийти в себе. Моє серце шалено лупало в груди, а щоки палали так, ніби я щойно просиділа годину в сауні, а не просто побачила напівголого сусіда у крихітному коридорі.

— Ну, от що це зараз взагалі було, Дарино? — прошепотіла я сама до себе, втупившись у власне розгублене відображення над умивальником.

Трясця, як я могла так відверто та безсоромно витріщатися на його прес? Я ж не якась там дурепа, що мліє від одного лише вигляду накачаного чоловічого торсу! У мене є хлопець. У мене є мій чудовий і турботливий Богдан, який зараз десь там, за сотні кілометрів, вірить у мене, чекає на мої вечірні повідомлення і навіть не підозрює, що його дівчина буквально щойно вирячалася з відкритим ротом на свого найлютішого ворога. Чорт, як же ж соромно!

Це все клятий стрес, гарячково спробувала я логічно виправдати власну реакцію. Просто неймовірний стрес від переїзду, важка розмова з ректором і вся ця абсурдна ситуація! Мій мозок просто перевантажився і втомився і видав неадекватну реакцію на раптовий візуальний подразник, от і все. А цей Тарнавський... Ну, подумаєш, кубики на животі! У нього ж напевно багато грошей, доступ до якогось елітного спортзалу та дорогого тренера, куплених за таткові гроші, от і має результат. І взагалі купа таких чоловіків навколо ходить! Абсолютно нічого особливого! Кожен може накачати такий прес, якщо захоче. І мій Богдан теж. Просто він дуже любить вуличну їжу і все ніяк не може схуднути…

Я ще раз набрала повні долоні холодної води і з розмаху хлюпнула собі в обличчя раз, потім другий. Холод трохи остудив мої палаючі щоки і допоміг зібрати думки докупи.