Розділ 4

Розділ 4

— Що-о-о?! — ми з Лавріном вигукнули це разом і вирячилися на ректора.

— Ви будете мешкати разом, — незворушно, ніби зовсім не помічаючи нашого здивування, продовжив Віктор Павлович. — Це правило Академії, грантовик зобов'язаний жити на території кампусу. Оскільки вас двоє на одне єдине місце, ви будете ділити й кімнату.

— Я не буду жити з цією селючкою! — Лаврін різко підскочив з крісла, і вся його показна розслабленість кудись миттєво зникла.

— Сам ти селюк! І я не буду жити з цим розпещеним мажором! — я теж не збиралася мовчати і терпіти такі образи. — Хай знімає собі пентхаус, раз такий багатий! І взагалі, чому не можна, наприклад, підселити до мене, у 404 номер дівчину? Або мене переселити в іншу кімнату, а до нього поселити хлопця? Це ж було б і логічно, і пристойно? — спитала я.

— Будете мешкати разом! — обірвав мене ректор, підвищивши голос. —  У нас всі кімнати зайняті, якоїсь іншої, щоб відселити когось із вас, в Академії немає. І всі студенти у нас живуть у чітко визначених кімнатах, куди їх поселила система «Оракул». Та й немає також сенсу. Вважайте, що це ще одне випробування для вас. Ви обоє претендуєте на одне місце. Будете боротися за нього в аудиторіях, то й поборіться за нього і в гуртожитку. Розумію, хлопець і дівчина не можуть бути поселені разом насильно. Ви маєте вибір. Або приймаєте умови, або той, хто не згодний, іде геть…

Ох, очевидно, це була одна з хитрощів ректора, він хотів саме так вигнати мене з тої кімнати, і вважай, з Академії. Але не на ту напав! Якщо треба буде, то я житиму навіть у коридорі! Але я докажу всім, що я найкраща, що це я мала отримати це бюджетне місце, а не мажорчик, у котрого грошей неміряно! Це ж несправедливо! Він же може найняти собі кімнату, а от я — ні...

— Комендант гуртожитку вже вирішує це питання, — тим часом продовжував ректор. — Наші будівельники прямо зараз встановлюють у сорок четвертій кімнаті тимчасову перегородку. Вона розділить кімнату рівно навпіл. У кожного з вас буде своє ліжко, свій стіл і своя шафа. Санвузол, звичайно, буде спільний. Але це тимчасове рішення на три місяці. Комусь щось не подобається? Двері там. Забирайте свої документи просто зараз і звільніть мене від цього головного болю.

Я закусила губу, щоб не бовкнути щось зайве. Піти зараз? Втратити єдинй шанс вчитися в найкращій ІТ-Академії країни? Дзуськи! Я краєм ока подивилася на Лавріна. Він стояв напружений, мов струна, його щелепи стиснулися так, що жовна заходили. І він теж не хотів піти. Мабуть, у цього багатенького синочка були свої вагомі причини довести щось цьому світу, або ж своєму багатому таткові. Цікаво, чому він не хоче перевестися в інший університет? За гроші це можна зробити хоч зараз...

— Перегородка? — Лаврін криво посміхнувся. — Добре. Сподіваюся, вона хоча б звуконепроникна.

— Ні, — відрізав Віктор Павлович. — Зроблена зі звичайнісінького гіпсокартону. Тому раджу вам навчитися домовлятися і не повбивати одне одного. Ви вільні.

Ми з Тарнавським вийшли з ректорату в повному та гнітючому мовчанні. Я йшла попереду, в хлопець ішов трохи позаду, і я прямо спиною своєю відчувала його колючий погляд. Тільки коли ми вже підійшли до ліфту, я зупинилась і різко повернулася до нього.

— Я переможу тебе, Тарнавський, — пообіцяла я, зі злістю дивлячись в його самовпевнену вродливу пику. — Буду кращою і першою!

— Війна так війна, Коваль, — прошепотів він, нахилившись трохи ближче, і в його очах блиснув небезпечний та хижацький вогник. — Побачимо, хто з нас зламається і збере валізи першим…