Розділ 3

Розділ 3

Сьомий поверх головного корпусу Академії, де розміщувався ректорат, був шикарний! Як у кіно! На стінах коридору висіли плазмові панелі, що транслювали якісь графіки, коди та котирування акцій найуспішніших IT-компаній, паркет під ногами аж сліпив очі, а стелі були такі високі, що все це мені нагадувало якийсь музей. Я йшла цим кіношним коридором, намагаючись не показати виду, що мені тут не дуже затишно, і старалася не дуже човгати своїми старими кросівками.

Ми зупинилися перед скляними дверима з написом «Ректорат». Тарнавський, навіть не глянувши на мене, штовхнув їх плечем і зайшов першим. Ну, звичайно! І чому я не здивувалася? Джентльмен року! Міг би дівчину й першою пропустити! Хамло!

Кабінет ректора був завбільшки з мою всю квартиру в нашому провінційному містечку, а може, навіть і більший! За величезним столом сидів сивий чоловік у бездоганному костюмі. Я знала його. Це був Віктор Павлович Косинеппа, ректор Академії, світило сучасної кібернетики в країні і людина, чий підпис стояв на моєму листі про зарахування до Академії. Зараз він був якийсь розстроєний, потирав собі скроню і мав вигляд людини, в якої болить голова.

— Так, Коваль і Тарнавський? — спитав він, побачивши нас, в отримавши ствердно відповіді, кивнув. — Заходьте. І зачиніть двері.

Ми підійшли до столу. Я виструнчилася, як солдат на параді, міцно стискаючи лямку рюкзака, чесно кажучи, дуже хвилювалася, бо цей чоловік був для мене, як небожитель. Я читала багато його наукових праць і вперше бачила цього чоловіка, так би мовити, «вживу».

— Сідайте, — ректор кивнув на два шкіряні крісла перед столом. Він зняв окуляри, поклав їх на якісь папери і важко зітхнув. — Я одразу ж перейду до справи. Наша Академія пишається своєю системою відбору. Наш штучний інтелект «Оракул» — це найдосконаліший алгоритм оцінювання в країні. Він не має упереджень, не бере хабарів і не помиляється, — тут ректор зробив паузу і поглянув на нас із Тарнавським так, ніби ми особисто зламали йому комп'ютер і видалили всі збережені ігри, які він пройшов майже до останнього рівня. — Не помилявся до сьогодні!

У мене серце гепнулося в п'яти. Чорт, тільки не помилка! Я краєм ока поглянула на Лавріна, він трохи напружився, але мовчав.

— Ви обоє здали ідеальні проєкти, — продовжив Віктор Павлович. — Унікальна архітектура коду, нуль помилок при компіляції, інноваційний підхід — у ваших проектах все бездоганно. Штучний інтелект вперше за свою історію не зміг визначити переможця. І ви набрали по сто балів. До тисячної частки відсотка. Система просто, як би вам пояснити, трохи… е-е-е… зависла і видала грант вам обом.

— Ну, то в чому проблема? — ліниво протягнув Тарнавський. — Видайте нам два гранти. Академія не збідніє.

— Бюджет затверджений Радою опікунів ще в січні минулого року, Тарнавський, — різко обірвав його ректор і скриаився. — Місце в цій грантовій програмі лише одне. І фінансування передбачене лише для одного студента. Я не можу зарахувати вас обох!

Мене кинуло в холодний піт. Чорт! Ясно, що вибір є очевидним! Щасливчиком буду не я. Кому треба якась бідна провінціалка, коли поруч сидить аж цілий мажор, багатенький синочок якогось можновладця чи бізнесмена, у нього ж на лобі це написано! Трясця! Одне місце! Я відчула, як до горла підкочується гіркий клубок. Але я не можу повернутися додому! Мені просто ні́куди повертатися!

— Пропоную чудовий варіант, — Лаврін гмикнув, зверхньо глянувши на мене. — Виплатіть їй якусь компенсацію і відправте додому. Я думаю, що мій батько зможе зробити благодійний внесок у фонд Академії, який перекриє будь-які витрати на таку непередбачувану компенсацію.

Я аж задихнулася від такого нахабства.

— Та як ти смієш?! Негідник! — я підскочила з крісла, ледве не перекинувши його. — Я виграла це місце! Я працювала над цим проєктом два роки! А ти просто хочеш зруйнувати моє життя за татові гроші?!

— Заспокойтеся, студентко Коваль! — гримнув ректор, і я мимоволі плюхнулася назад у крісло. — Ваш батько, студенте Тарнавський, не має тут влади. Це ІТ-Академія, і тут важливі лише мізки. І оскільки ваші мізки, за даними системи, як би це правильно сказати, ідентичні, то Рада опікунів прийняла безпрецедентне рішення.

Ректор відпив води зі склянки поруч і пояснив.

— Академія дає вам обом три місяці. Тобто, майже весь перший семестр. Ви будете відвідувати одні й ті ж лекції й практичні, писати одні й ті ж модулі та працювати над спільними проєктами. В кінці листопада відбудеться проміжне тестування, і залишиться тільки один. Чи одна. Той чи та, чий загальний рейтинг буде вищим хоча б на один бал. Інший же чи, гм, інша збирає речі і залишає Академію назавжди. Без права поновлення. Так буде справедливо. Той, хто вилетить, знайде новий університет, і там, я думаю, зможе вчитися не гірше. Ми навіть посприяємо цьому. 

У кабінеті запанувала тиша. Капець! Три місяці! Одне місце! Новий університет? Ні! Я хотіла вчитися тільки тут! Бо ця Академія була найкраща! Боже, я вже відчуваю, що це буде не просто змагання, а гра на виживання!

— Я згоден, — спокійно сказав Тарнавський. Він повернув голову до мене і скривив губи в зверхній посмішці. — Сподіваюся, Коваль, ти не будеш ревіти, коли я вийду переможцем у нашому протистоянні?

Я розізлилась, і мої побоювання й сумніви миттєво випарувалися, поступившись місцем злості.

— Я теж сподіваюся, що ти не будеш ревіти, Тарнавський, коли збиратимеш речі, — процідила я, дивлячись йому просто в очі. — Я залишаюся. І буду перша!