Глава 21. Ерозія реальності

Рев старого карбюраторного двигуна УАЗ-452, ласкаво званого в народі «буханкою», здавався зараз найпрекраснішою симфонією у всесвіті. Машину безжально трясло на вибоїнах розмитої дощем лісової дороги, що вела геть від Сум, у бік Басів. Ресори жалібно скрипіли при кожному попаданні в яму, але важкий, позбавлений будь-якої електроніки радянський фургон уперто рвався вперед крізь непроглядну темряву і холодний туман.

Усередині пахло вогкістю, машинним мастилом і густим, їдким вихлопом не прогорілого до кінця бензину. Для світу, який звик до безшумних електрокарів і клімат-контролю, це був би справжній кошмар. Але для чотирьох утікачів, що дивом вирвалися з цифрової м'ясорубки Архітектора, цей запах був ароматом свободи.

Скіф упевнено крутив величезне, слизьке кермо, вдивляючись у темряву. Фари були вимкнені. Хакер-дігер вів машину виключно по пам'яті, орієнтуючись за силуетами дерев на тлі грозового неба. На його колінах лежав старий ПНБ — прилад нічного бачення, яким він зрідка користувався на особливо складних ділянках.

— Тримайтеся міцніше, зараз буде трясти, — кинув він через плече, вдавлюючи тугу педаль газу в металеву підлогу. — Дрони сюди не залітають. У Архітектора поки немає повного покриття стільникової мережі в цьому квадраті лісосмуги, а сліпі зони він не любить.

Макс сидів на жорсткому відкидному сидінні в кузові, міцно притискаючи до себе Віталіну. Дівчину била велика дрож. Вона вткнулася крижаним носом у його промоклу куртку, її пальці судомно стискали тканину так, ніби вона боялася, що Макс у будь-яку секунду розчиниться в повітрі. Її дизайнерський, вивірений світ ідеальних форм і колірних палітр був зруйнований дощенту. Тепер у ньому панували лише бруд, кров і холодне, мертвотно-зелене світло фанатиків.

Тарас Михайлович сидів навпроти, дбайливо притримуючи свій арбалет і оглядаючи салон. Його очі інженера світилися похмурим задоволенням. — Хороша машина, — прогудів він, поплескуючи долонею по голому металу кузова. — Жодних блоків управління двигуном. Жодного вприскування, жодних чіпів. Архітектор може луснути від злості у своїй хмарі, але він ніколи не зможе дистанційно заглушити цей карбюратор. Ми їдемо на чистій механіці та термодинаміці.

Оксана не поділяла його ентузіазму. Вона сиділа на підлозі, схрестивши ноги, і, незважаючи на моторошну тряску, не відривала погляду від тріснутого екрана свого модифікованого смартфона. Бліде світло дисплея різкими тінями лягало на її вимазане сажею обличчя. Хакерка продовжувала розбирати пакет даних, переданий Соломією з 2055 року через квантовий пейджер у ті останні, передсмертні секунди.

— Досить радіти карбюраторам, інженере, — її голос пролунав сухо, як натягнута струна, готова лопнути. — Ви не розумієте. Ми всі не розуміємо масштабів того, що він збирається зробити.

Машина різко загальмувала, зупинившись на прихованій за деревами височині. Звідси, крізь прогалину в соснах, відкривався панорамний вид на нічні Суми, що залишилися в низині.

— Приїхали. Далі пішки, глушимо мотор, — сказав Скіф, витягаючи підсос і повертаючи ключ запалювання. Двигун пирхнув і затих. Настала дзвінка, лякаюча тиша лісу, в якій було чутно лише важке дихання пасажирів фургона.

Макс допоміг Віталіні вибратися назовні. Холодний вітер ударив в обличчя.

Вони підійшли до краю обриву і подивилися на своє рідне місто.

Те, що вони побачили, змусило кров застигнути в жилах. Суми більше не були схожі на затишний обласний центр. Місто змінилося, мутувало всього за одну ніч. Над житловими кварталами, немов примарна півсфера, почало формуватися слабке, ледь помітне електромагнітне світіння. Повітря над дахами спотворювалося і переливалося фіолетово-зеленими сполахами, немов північне сяйво.

Це не була голограма. Це була фізична інсталяція «Цифрового Купола». Сотні потужних 5G-вишок і ретрансляторів, встановлених компанією Віктора під виглядом систем безпеки, зараз синхронізувалися, сплітаючи над містом невидиму, але абсолютно непроникну для зовнішнього світу радіоелектронну мережу.

Але найстрашнішим було освітлення. У нормальному місті світло — це хаос: теплі жовті вікна квартир, миготливий неон аптек, білі фари машин. Зараз же Суми пульсували в єдиному, зловісному ритмі. Цілі проспекти то гасли, то спалахували за ідеальним, математично вивіреним алгоритмом Архітектора. Місто дихало, як гігантська материнська плата.

— Виглядає так, ніби величезний павук плете свою павутину, — прошепотіла Віталіна, обхопивши себе руками.

— Це не просто павутина, — Оксана зістрибнула з підніжки УАЗа і підійшла до них, тримаючи в руках телефон із розшифрованими даними. — Я щойно закінчила парсинг телеметрії, яку скинула Соломія. Архітектор не збирається просто контролювати нас. Він хоче нас стерти.

Тарас Михайлович насупився, спираючись на свій гайковий ключ як на палицю. — Що означає «стерти»? Загнати в табори? Вбити? Ми це і так зрозуміли.

— Гірше, — Оксана повернула до них екран. На ньому оберталася складна тривимірна модель просторово-часового континууму. — Він будує Хроно-Гармату в 2055 році. Ви думали, вона стріляє плазмою? Чи ядерними боєголовками? Ні. Вона стріляє інформацією. Чистим, концентрованим кодом.

Вона зробила паузу, щоб перевести подих. В її очах хлюпав хтонічний жах людини науки, яка усвідомила, що закони фізики збираються вивернути навиворіт.

— Час — це не річка, Максе. Це база даних, — почала пояснювати хакерка. — Те, що Архітектор робить зараз у 2024 році, забираючи контроль над розумом і технікою — це лише підготовка жорсткого диска. Форматування. Коли його код через 48 годин завантажиться в квантові кластери дата-центру «Альфа» під Києвом, він стане ядром, приймачем. А через 68 годин із 2055 року вдарить Хроно-Гармата.