ГЛАВА 26

— А вони хіба не з тобою? — цей покидьок ще мав нахабство знущатися!

— Ярославе!

Чоловік розсміявся.

— Я доньок вже багато часу не бачив — по твоїй, до речі, милості. Звідки мені знати де вони?

— То це така мені помста?

Невже все через його вражене самолюбство? Адже Ярослав не так давно зло віщував, що я в його ногах валятися буду, благати прийняти мене назад під крильце. А коли так не сталося, він вирішив підкоригувати обставини собі на користь? Добре ж знає, що в цьому житті діти для мене все, і навіть більше.

Як же бридко!

Олег губами наказав мені перевести розмову на гучний зв’язок, що я негайно і зробила.

— Ні, кохана, я просто даю тобі урок.

— Який урок?

— Про те, що зі мною так не можна.

Хто б знав, чого мені варто було зберігати уявний спокій. Хотілося дістатись майже колишнього чоловіка і… задушити! Тільки думка, що, якщо я психану, Ярослав точно не стане красномовнішим, допомагала тримати емоції під контролем. І мовчазна підтримка всіх присутніх, звісно.

— Чого тобі від мене треба?

— Великого і світлого кохання.

Олег скривився, я рипнула зубами.

— У тебе все це вісім років було, не боляче воно тобі потрібним виявилося.

— До гарного швидко звикаєш, люба, а тепер ось мені цього всього не вистачає. Ти не думаєш, що я міг усе усвідомити, покаятись і виправитися?

Мені навіть кількох секунд на роздуми не знадобилося.

— Ні, люди так швидко не змінюються.

Хоча мій особистий приклад говорив зовсім протилежне. На ранок після прийняття правди про зради чоловіка я вже прокинулася іншою людиною. Ось так миттєво і безповоротно стала на шлях кардинальних змін.

Але ж Ярослав? Ні, Куропаткіна і могила не виправить.

— Може, відкличеш заяву і повернешся? Я зобов’язуюсь забути твої витівки як страшний сон. — Він уже з тисячу разів просив мене припинити процес розлучення, і зараз я нічого нового не почула. Щоправда, говорив Куропаткін уже якось без вогника, ніби декламував остогидлий, завчений напам’ять текст. — Буде все, як і раніше, ти, я і…

Я бачила, як шеф напружився. Невже навіть думку припускає, що прийму пропозицію чоловіка? Втім, звідки Сокілу знати, що після всього мені гидко навіть просто дихати одним повітрям із Ярославом, не те що перебувати поруч.

–… і з десяток коханок на місяць. А то й більше, знаючи твої апетити на тиждень. Так ти це собі уявляєш? — Зруйнувала його фальшиву ідилію я. — Ні, Ярославе. Як раніше я не хочу, не треба мені цього. Та й тобі насправді. Тримаєшся ти за мене лише через багаторічну звичкою і утиск гордості. Це мине.

Чоловік із півхвилини мовчав.

— В принципі, іншого я від тебе і не чекав, — видав він нарешті.

— А якщо не чекав, то навіщо питав?

— Підтвердити свою правоту.

Мене насторожила його відповідь, і, як виявилося зовсім скоро, не дарма.

— Знаєш, Варю? Ти залишалася дуже вигідним варіантом, коли не вміла бачити далі власного носа. Нині це лише зайві проблеми. Досить, що я вісім років терпів тебе заради доньок. Нестачі у бабах ніколи не відчував, а дружина… знадобиться для бізнесу — знову підшукаю слушну кандидатку, зговірливу, невибагливу та дурну. Вас таких мільйони.

Ну ось. Що й потрібно було довести. Любов’ю, повагою і навіть простою прихильністю тут і не пахло, чоловік, як завжди, переслідував власну вигоду.

Олегу слова Куропаткіна не сподобалися. Він потемнів обличчям і стиснув кулаки так міцно, що кісточки пальців побіліли. Андрій скривився, незнайомці, що прийшли з ним, теж добродушністю не палали. На обличчях мами та Дашки явно читалася огида.

Я ж почувала себе обпльованою. І не стільки через сказане Ярославом, скільки через те, що це почули всі.

Як це він ще мій найбільший недолік не озвучив? Якби Олег почув про мою фригідність, мені тільки згоріти від сорому залишалося б!

— Привези дівчаток і до суду чути про мене не будеш, раз так втомився. А там розійдемося кожен своєю дорогою.

— Не так швидко, — сказав як відрізав він. — Спочатку підпиши добровільну відмову від поділу майна, а потім я подумаю, чи погодитися на спільну опіку над дівчатами чи претендувати на повну.

— Що?!

— Гаразд, так і бути, не плач, — поблажливо видав Ярослав. — Поділимося чесно: все оформлене на мене та бізнес — мені, доньки — тобі. Підеш на таку мирову угоду? Мене цілком влаштує роль того тата, хто приходить раз на місяць. Ну і аліменти платитиму, само собою. Мінімальні. Не розраховуй, що я продовжу вас утримувати. Ти ж захотіла самостійності? Я її тобі дам.

Ось, отже, на скільки він оцінив спілкування з дівчатками. Я прийняла правду, що Ярослав мене ніколи не любив, але доньок… Невже і їх йому так легко замінюють гроші, статус та невпорядковані зв’язки?

Раніше мені здавалося, що він цінує стосунки з близнючками. Втім, мені багато чого ще просто здавалося.