ГЛАВА 15

Сніданок пройшов, як по маслу. Ярослав усіляко підтримував фальшиву сімейну ідилію, а ще постійно мені посміхався, як тоді, на студентській вечірці.

Ось тільки це більше на мене не діяло.

Я вже знала, що за усмішкою, гарячим поглядом і лагідними словами чоловіка ховається звичайна егоїстична наволоч. Яка просто на мить втратила контроль над не такою і улюбленою, але звичною іграшкою. Ось і наважилася будь-що цю іграшку повернути. А навіщо добру пропадати? У господарстві все знадобиться. Особливо слухняна, тиха і покірлива дружина, яка заглядає до рота.

Мене нудило від його лицемірства, тому знову шматок у горло не ліз.

Другу ніч поспіль моєю сусідкою було безсоння. Я потерпала від спогадів, думок та душевного болю. Натомість розум прочистився остаточно і навіть мізерного бажання залишатися із цією людиною в мене не виникало. Особливо після його вчорашньої пропозиції.

Нехай я ніколи зірок з неба не хапала, але й не на смітнику себе знайшла. І якщо дозволю далі витирати об себе ноги, то який приклад покажу дівчаткам?

Мені з подвійним доважком, як люблять говорити в народі, велике і світле кохання взагалі не світить. Але для доньок я хочу лише найкращого. А з сурогатом кохання перед очима їм жіночого щастя повік буде не видно.

Діти часто повторюють життєві сценарії батьків. Підсвідомість здатна прописувати ці приклади, як правильну програму дій. Адже їй не поясниш, що цей випадок просто жахлива помилка.

Такі майбутні зятьки, як мій Ярослав, мені й даремно не здалися. Від подібної «гідної партії» лише кортить вкоротити собі віку.

Після сніданку я допомогла донькам зібратися і відправила чекати надвір.

— Я сам відвезу дівчаток, — люб’язно запропонував чоловік. — Залишайся вдома, відпочинь, чи що ти там захочеш робити.

Я ледве не випустила куртку від несподіванки. Здається, така пропозиція з вуст чоловіка прозвучала вперше за вісім років!

— То ти сам і відвезеш. Я на це і розраховувала, — відповіла я, впоравшись зі здивуванням, але продовжила одягатися. Ще й губи підфарбувала цього разу не в машині, а, як належить, перед виходом із дому.

— А ти тоді куди?

— На роботу.

Його обличчя просто варто було бачити в цей момент: воно витяглося, рот розплющився, очі округлилися…

— На яку таку роботу?

Дуже хотілося сказати, що це не його справа, але я промовчала. Нагнітати скандал із самого ранку не найвдаліша ідея.

— Ти влаштувалася на роботу? — Але чоловік не відліпився, наполягав на відповідях. — Я з тобою розмовляю, Варю, чи з ким?

— Так.

— Коли тільки-но встигла?

Я не змогла стримати сарказм:

— Хіба в мене не було часу? На твою думку, я взагалі цілий день вільна, як птах.

— І куди? — насупився він, пропустивши повз мою шпильку.

— Куди прийняли, там і працюю. — Мені зовсім не хотілося розповідати, що це навпроти його клініки.

Відразу посипалися б інші запитання, які розкрили б причину мого раптового пориву працевлаштуватися. Ярослав дурістю ніколи не страждав, просік би, що стежила за ним. Чомусь від цього факту мені все ще було соромно.

— Це не відповідь.

— А я хіба мушу докладати тобі кожен свій крок?

Схопивши рюкзачок, я попрямувала до дверей, але була перехоплена чоловіком.

— Ти нікуди не підеш, — крізь зуби процідив Ярослав, досить жорстко взявши мене під лікоть.

— Це чому ж?

— Тому що я так сказав.

— Пусти, — скривилася я. — Мені боляче.

Його, втім, це зараз не турбувало, як і всі вісім років до цього дня.

— Ти стала надто багато собі дозволяти, Варваро. Мені це не подобається.

Замість того, щоб злякатися, я стиснула зуби і вип’ятила підборіддя, схрестившись поглядами з чоловіком.

— Тобі лишається тільки з цим змиритися, бо колишньою я більше не буду. Відпусти! — Сильніше смикнувши руку на себе, я змогла звільнитися від його хватки. — Я не хочу спізнюватися.

— Ти сьогодні ж звільнишся!

Він слідував за мною по п’ятах.

— Хто сказав?

— Я твій чоловік і…

— Поки що.

–… вирішуватиму, потрібно тобі працювати чи ні. Що? — Ярослав здивовано дивився на мене, наче вперше побачив.

У цю гру на нервах можна було грати удвох.

— Що?

— Що ти тільки-но сказала? Повтори.

— Я сказала, що ти поки що мій чоловік. Повір це легко виправити. Одна заява — і ми будемо у процесі розлучення. І я напишу її.

— Ти не посмієш, — прошипів він.

— Навіть і питати не буду.

— Я думав, ми все вирішили, — скрипнув зубами Ярослав. — Вчора.