РОЗДІЛ 18

Серра

Прокинувшись посеред ночі, я одразу зрозуміла, що Торна немає поруч. Ліжко було порожнє, проте в кутку кімнати, просто біля вікна, сиділа лицарка, яку я, здається, бачила раніше, проте ніяк не могла згадати її імʼя.

— Ви прокинулися? — спитала вона, відкладаючи у бік книгу, і всміхнулася, — Як почуваєтеся? Я Лора. Його Високість наказав передати, що залишив для вас вечерю. Також мені наказано бути вашим супроводом, на випадок, якщо ви вирішите пройтися.

Я задумливо кивнула.

Навіть якщо наші підозри щодо цього містечка не правдиві, це досі найбільший прихисток вампірів у всьому королівстві. Точно не те місце, де дівчині варто блукати самій.

— Тож… Які будуть розпорядження? Можна повечеряти, а тоді доєднатися до інших у шинку, або ж подивитися місто…

Я здивовано кліпнула, кинувши погляд у вікно.

— А злива? — перспектива подивитися нове місто була заманливою, але я зіщулилася на саму згадку про дощ та блискавки.

— Годину як закінчилася, — мʼяко відказала вона, — Там, звісно, трохи прохолодно, але, якщо вдягнутися тепліше…

Вагаючись, я закусила губу.

— А Торн не проти прогулянок? — ми, звісно, не обговорювали те, що я сидітиму увесь час в кімнаті, лише те, що я маю бути під наглядом, але щось мені підказувало, що, якщо ми просто підемо, нікого не попередивши, він цьому анітрохи не зрадіє.

— Звісно. Його Високість наказав усюди вас супроводжувати.

Ох…

Мене долали сумніви. Якби ж я спочатку обговорила це із Торном.

Зрештою, я вирішила, що на порожній живіт однаково не можу думати, й прийнялася за їжу, сподіваючись, що Торн також поїв, а тоді визирнула у вікно, зацікавлено вдивляючись у людні вулиці, освітлені магічними ліхтариками, що відбивалися у калюжах, й сповненими сміху.

Визнаю, хай якою неупередженою я хотіла бути, поки їхала сюди, це дуже відрізнялося від усього, що я собі уявляла. Я не чекала, що містечко вампірів буде таким гарним та… живим?

— Розумію, — зітхнула Лора, прослідкувавши за моїм поглядом, — я теж здивована. Ніколи не бувала тут раніше, але, знаєте, чула різне…

— Що саме ви чули?

Обхопивши руками досі гарячу чашку, я пила чай.

Лицарка відклала книгу й задумливо поглянула вгору.

— Що ж… Ви, певно, знаєте, що, попри велику мирну угоду, підписану між людьми та магічними народами, стосунки із деякими… Расами завжди були напружені?

Я кивнула. Хоча я й не мала повноцінної освіти, дещо таки знала. Аристократи — ще ті пліткарі, а їхні слуги — і поготів.

Попри підписання угоди, деякі раси були рівні з іншими тільки на папері. А ще… усім заправляли стереотипи. Так орків досі вважали дикунами, демонів — хитрими нащадками темного бога, драконів — дивакуватими колекціонерами і страшенними власниками, гномів — буркотунами, а вампірів… Що ж, вампірів досі вважали вбивцями.

Хоча формально для тих не існувало обмежень ані в здобуванні освіти, ані робочих місць, ті переважно трималися окремими громадами. В академіях та на світських заходах вони швидко ставали вигнанцями.

Звісно, я могла зрозуміти страх людей. Адже вампіри продовжували пити кров, хай і за згодою, бо не могли змінити своєї природи. А це, в свою чергу, аж ніяк не стирало з памʼяті усіх жахіть, скоєних до укладання угоди. Навіть якщо більшість мешканців королівства народилися вже після цього.

Однак жорстокість, з якою їх відштовхували, висміювали та чорнили за будь-якої нагоди, навіть молодих вампірів, що нікого не кривдили, мені ніколи не подобалася. До них ставилися навіть гірше, ніж до тих, хто не мав жодної магічної сили, ким я ще не так давно вважала себе.

— Можливо біда в тому, що ніхто не намагається дізнатися які вони насправді, — тихо сказала я.

Для дітей вампіри — страшна казка, якою їх лякають дорослі. Для дорослих — нагадування про часи, коли такі, як вони, могли стати чиєюсь здобиччю.

Можливо головною причиною їхньої жорстокості був страх, що колись ці часи повернуться, але це їх не виправдовувало.

— Можливо. Але в нас є можливість це змінити, чи не так? — Лора підморгнула мені, і я несміливо всміхнулася.

— Я хочу подивитися місто, — зрештою вирішила я, й лицарка аж засяяла — схоже, вона сподівалася, що я так і скажу.

— Тоді вам краще перевдягнутися, і прихопити плащ!

Закінчивши з приготуваннями, я прослідкувала за тим, як Лора підвелася, й разом ми закрокували до дверей.

Перший поверх, із шинком, зустрів нас веселим гаміром. Гості постоялого двору перемовлялися, жартували, сміялися та танцювали.

Ну, звісно не всі. Були і такі, що тихо собі сиділи, пʼючи кров зі срібних келихів, чи їли звичайну їжу. Але жоден не виглядав загрозливо.

Торн теж був тут, сидів серед лицарів та інших гостей та широко всміхався, переповідаючи якусь історію. Якийсь час він не помічав мене, а тоді наші очі зустрілися через залу, і я відчула, як тілом прокотилася хвиля тепла.