РОЗДІЛ 17

Торн

Я обожнював, коли вона шарілася. Втім, Серра завжди була прекрасна. Навіть тоді, в нашу першу зустріч, перевдягнений викрадачем, я одразу відчув потяг до неї. Бажання захистити. Бути тим, кому вона довіриться.

На жаль, довіра давалася їй непросто. Навіть зараз, розповісти мені про угоду з богом омани коштувало Серрі неймовірних зусиль.

Я знав, що це не через мене. Просто, відколи померла її мати, вона не мала кому довіритися. Ніхто не піклувався про неї, як слід. Не направду. Але я збирався це виправити. Помалу.

Коли моє кільце зімкнулося на її пальці, очі Серри засяяли від майже дитячого захвату.

Я сказав, що її палець — ідеальне місце для неї, і їй забракло повітря. Більше вона зі мною не сперечалася, і в глибині душі думка про те, що їй теж подобається бачити на собі мою річ, дуже тішила мене.

Попереду на нас чекав непростий шлях, і я мав переконатися у тому, що цього разу ми будемо у безпеці. Особливо вона.

Я не знав скільки часу мине до чергового видіння, чи не станеться воно в дорозі знову, як минулого разу, тож, про всяк випадок, подбав про зілля для відновлення магічного резерву.

Звісно, це було лише часткове вирішення проблеми, але просто зараз кращого варіанту не було.

Ще до заходу сонця ми вже були в екіпажі, в супроводі групи лицарів. Щоб не викликати підозр, ми мали рушити до Зорну під прикриттям, як група торговців та їхня охорона — що, звісно, було звичайною справою у тих краях.

Звісно, мені довелося віддати певні розпорядження, і підготовка зайняла трохи більше часу, ніж мала б, однак справу було зроблено, і ми залишили таверну ще до настання темряви.

Я наполіг на тому, щоб Серра змінила старі черевики на нові, й вдягнула тепліший плащ, ніж до того. Погода погіршувалася, й ніч обіцяла бути холодною. Я навіть прихопив ковдру про всяк випадок — не хотів, щоб вона захворіла. До того ж добре памʼятав, що вона любить загортатися в ковдру уві сні.

— Це справді було так необхідно? — знічено спитала Серра, — В екіпажі, здається, доволі тепло…

— Краще перестрахуватись, — мʼяко промовив я. Тоді з її шлунку почулося тихе вурчання, і я дістав кошик із провізією, що для нас зібрали власники таверни, — Голодна?

— Трохи, — соромʼязливо визнала вона.

Кивнувши, я вийняв шматок хрумкого хлібу, поклав на нього скибку запеченого мʼяса зі спеціями, сир, лист салату та томати й простягнув їй. Серра вдячно прийняла його та взялася їсти.

Щоб не бентежити її, я зробив те саме для себе, розділивши з нею цю невеличку вечерю. На жаль, я не міг запропонувати їй чаю в дорозі — переважно тому, що екіпаж без кінця хитало. Але в нас було вино.

— Зірʼєн каже, я маю серйозніше ставитися до твоїх залицянь, — раптом сказала вона.

— Та невже? — я вигнув брову, кутаючи її у ковдру. Наївшись, Серра спробувала зручніше влаштуватися на лаві, й, зрештою, я допоміг їй зняти чоботи й притулитися до мене.

— Так, — вона кивнула, розчервонівшись чи-то від свого зізнання, чи-то від випитого вина, — Він сказав, що я пошкодую, якщо і далі у всьому сумніватимусь, але ж йому легко казати… — з її губ зірвалося сумне зітхання, — Він бог, йому точно не бракує впевненості. А я… Ну тобто… Просто подивись на себе! Ти ідеальний. Гарний, ввічливий, впевнений, розумний і добрий, наче з якоїсь казки… Як я маю відповідати усьому цьому?

— Серро, ти не повинна, — мʼяко промовив я, прибираючи неслухняне пасмо з її обличчя, — Не тому, що недостатньо хороша, а тому, що кохання працює не так.

Хлюпнувши носом, вона подивилася на мене своїми великими блискучими очима, й розгублено перепитала:

— Кохання?

Кутик моїх губ затремтів. Схоже, вино виявилося для неї заміцним.

— Звісно. Я кохаю тебе, Серро. Мабуть, я закохався в тебе з першого погляду.

— Коли ти вдавав, що хочеш викрасти мене?

З моїх грудей зірвався винуватий сміх. Це точно була цікава історія, щоб розповісти на весіллі.

— Так, вибач за це.

Вона знову хлюпнула носом, й ображено надулася:

— Знаєш, це було доволі лячно. Я думала що помру.

— Я б не дозволив, — запевнив я її, торкаючись пучками пальців її мʼякої шкіри. Я понад усе хотів її поцілувати, але розумів, що із цим, ймовірно, доведеться почекати до ранку.

— Це я зараз знаю, — провадила далі вона, — А тоді думала, що ти негідник… Як я могла подумати, що ти негідник? Ти — найкращий з усіх, кого я знаю. І, здається, я також закохалася в тебе тоді, щойно ти зняв ту страшну маску. Сама собі не зізнавалася, але закохалася. Бо як тебе можна не кохати? Ти неймовірний, Торне. Коли я була служницею, то бачила якими егоїстичними та жорстокими бувають аристократи, й вірила, що принц не може від них відрізнятися. А ти геть не такий! Ти чуйний, турботливий та уважний. Ти забрав мене, хоч і не знав хто я, й захистив. Ти сказав, що не дозволиш мачусі та лорду Раму скривдити мене.

— Не дозволю, — тихо підтвердив я, видихнувши їй у волосся, й Серра кивнула.