9

Кабінет був великий, але не показний — без зайвої розкоші, стриманий, майже аскетичний. Темне дерево, важкі штори, приглушене світло настільної лампи, яке залишало кути кімнати в м'якій тіні. На стіні — карта, не декоративна, а робоча: із відмітками, лініями, якимись позначками, зрозумілими лише господареві кабінету.

За столом сидів генерал. Геннадій Петрович Власов — людина з особою, в якій давно не залишилося зайвих емоцій, ані ілюзій. Він не любив різких рухів та гучних слів. Такі люди найнебезпечніше.

Перед ним, не сідаючи, стояв Віктор Андрійович Рикун.

Рикун говорив спокійно, майже діловито, ніби доповідав про перебіг рядової операції.

- Все йде добре, - сказав він, зчепивши руки за спиною. — Наш детектив, Єгор Михайлов, взявся до справи. Працює активно, навіть із ентузіазмом.

Генерал підвів на нього погляд.

— Докази?

— Ми акуратно направили його, — продовжив Рикун. — Натяк на Макса Кравченка дав я. Підтвердження він одержав через Левченка. Все за планом.

Власов відкинувся у кріслі, повільно провів пальцями по столу.

— Не зрозумію я, Андрійовичу… — сказав він без роздратування, але з важким задумом. — Навіщо ти на свого заступника все вішаєш?

Рикун дозволив собі ледь помітну посмішку.

— Тому що він — найкращий варіант.

Пауза.

Генерал уважно дивився на нього.

- Поясни.

Рикун зробив крок ближче до столу, нахилився трохи вперед.

- Ми запустили "Оракул".

У кабінеті стало тихіше, ніж було.

Навіть кондиціонер, здавалося, перестав шуміти.

- І? — коротко спитав Власов.

- Він дає прогнози, - відповів Рикун. — Перші результати… м'яко кажучи, несподівані.

Генерал примружився.

— Наскільки несподівані?

Рикун витримав паузу, немов смакуючи момент.

— Настільки, що ми зможемо заробити стільки грошей, що гроші перестануть мати значення, — сказав він тихо. — Ми керуватимемо потоками. ринками. Рішеннями.

Він випростався.

— Ми правитимемо.

Слова не пролунали голосно, але в них не було ні тіні жарту.

Власов мовчав.

— Тепер розумієш, — продовжив Рикун, — чому «Оракул» важливіший за будь-яку людину?

Генерал повільно кивнув головою.

— Розумію. Але не розумію, чому саме Кравченко.

- Тому що він ідеальний, - спокійно відповів Рикун. - Розумний. Амбіційний. Вже працює з грошима та схемами. І головне — має доступ і мотивацію, яку легко пояснити.

Пауза.

— Він повірить, що робить правильну справу, — додав Рикун. — А решта повірить, що це зробив він.

Власов подивився на нього трохи довше, ніж звичайно.

— А як не повірять?

Рикун знизав плечима.

- Тоді їм допоможе Єгор.

- Тобто?

- Твої люди, - уточнив Рикун. — Пустиш їх на нього. Вони його знають. Він їх знає. Тиск буде особистим.

Генерал насупився.

— Ти хочеш, щоб вони ламали його?

— Я хочу, щоб він вказав на Макса Кравченка, — спокійно сказав Рикун. - Сам. Без підказок. Тоді це стане правдою.

Тиша повисла в кабінеті.

Власов повільно підвівся з крісла, підійшов до вікна, відсунув штору на кілька сантиметрів.

Зовні місто жило своїм життям — машини, вогні, рух.

- І після цього? — спитав він, не повертаючись.

— Після цього з нас знімаються всі підозри, — відповів Рикун. — Ми залишаємось у тіні. "Оракул" - у нас. Контроль – у нас.

Пауза.

— А Кравченко?

Рикун трохи схилив голову.

— Краще втратити розумного заступника, ніж втратити «Оракул».

Генерал довго дивився у вікно.

Потім повільно засунув штору.

Повернувся.

- Ти розумієш, що якщо це спливе...

— Не випливе, — перебив його Рикун м'яко, але впевнено. - Ми вже на крок попереду.

Власов підійшов до столу, зупинився навпроти нього.

— Ти надто впевнений.

— Бо я бачу далі за решту, — відповів Рикун. — Тепер маємо інструмент.

Пауза.

Генерал ще мить дивився на нього, потім коротко кивнув.

- Гаразд.

Він повернувся до крісла.

- Я дам команду.

Рикун ледь помітно посміхнувся.

- Чудово.

Він розвернувся і попрямував до дверей.

Вже біля виходу генерал тихо додав:

— Сподіваюся, ти знаєш, що робиш, Андрійовичу.

Рикун зупинився на секунду, не обертаючись.

- Тепер - так.

Двері м'яко зачинилися за ним.

У кабінеті знову стало тихо.