Розділ 2

Як не хотілось, але Альвісу довелось-таки йти до палацу. Та королівський прийом виявився цілком спокійним і приємним. Здавалось, що довіра до слова Тревоя була всеосяжною: якщо герцог сказав, що ось цій людині можна довіряти – король так і робитиме. З одного боку – приємно. З іншого – небезпечно. Для короля небезпечно. Тож, підвести брата, попри свою нелюбов до аристократії – він не міг.

В курс палацових справ Альвіса швидко ввів друг Тревоя – граф Велґот. Теж безпосередня королівська охорона, але з проклятійниками не зрівнятись: зловмисники останнім часом стали більш винахідливими, й з кинджалами та мечами вже ніхто не нападав – намагались дістати опосередковано. Тому, королівське сімейство мало кілька кіл охорони: захисні артефакти й маги, котрі контролювали все – від білизни до їжі, проклятійники і бойові маги. Прорвати всі ці кола ще нікому не пощастило. Поки що… Й чимала заслуга в цьому – саме сімейства Тревоїв. Хоча, їхньому спільному з Деймаром батьку вона коштувала життя.

Ознайомившись з розпорядком життя палацу та його основними правилами, Альвіс вже збирався видихнути хоча б на якийсь час, але зіткнувся з принцом.

– Вітаю, лорде Айверн! – досить шанобливо мотнув той головою.

Альвіс навіть не одразу зметикував, що звертаються до нього, оскільки абсолютно не звик до титулу барона, дарованого королем явно на прохання брата.

– Ваша Високосте! – вклонився у відповідь.

– Чудова погода! Чи не так, бароне? – принц рушив до відкритої галереї, поруч з якою вони обидва опинились.

Не розуміючи до чого той хилить, Альвіс не вигадав нічого кращого, як попрямувати за ним:

– Цілком згоден, Ваша Високосте.

– То ж ви не будете заперечувати, що сидіти в такий день в палаці – справжній злочин! – сяйнувши на нього своїми ясними сіро-зеленими очима, принц рішуче взявся руками за поруччя, ніби збираючись перемахнути через нього.

– Ви зараз про що? – Альвіс дуже сподівався, що йому здалось щодо наміру принца, але дуже швидко усвідомив свою помилку.

– Тоді, удайте, що ви мене не бачили, – Його Високість вже й ногу перекинув, явно збираючись якимось чином зістрибнути вниз, де, можливо, в нього був потаємний хід на волю.

– Е-е-е… Ваша Високосте! – абсолютно не очікуючи подібного, Альвіс вхопився за рукав хлопця. – Це – дуже погана ідея!

– Ну, не будьте таким занудою, бароне! – принц обережно взявся за його зап’ястя, намагаючись відчепити від себе. – Чесне слово! З Деймаром легше було домовитись!

– Не знаю, про що ви домовлялись з Деймаром, але зі мною ви не домовлялись точно! – навіть не збирався відчіплятись від нього Альвіс. – І я також точно неуповноважений вирішувати цю ситуацію без додаткових інструкцій.

Принц вперто намагався звільнитись й попутно видавав свої інструкції:

– Так ви сходіть поки їх отримайте, а я трохи подихаю свіжим повітрям.

– Ваша Високосте! – теж вирішив побути винятково впертим Альвіс. – Все це чудово! Тільки я тут людина нова, тож, не сприйміть це за мою нахабність і зайвий труд для вас – проведіть мене до того, хто видасть всі необхідні інструкції щодо вас.

– Та я ж не річ! – вже ледь не реготав королівський спадкоємець. – І не маленька дитинка!

– З дитиною, думаю, було б легше, – важко зітхнув Альвіс, проклинаючи і свою м’якотілість й братову наполегливість. Краще б своїми шляхами шукав того клятого проклятійника!

– Ой! – несподіваний голос за їхніми спинами змусив обох озирнутись. – Здається, я заблукала.

Чарівне струнке створіння в скромному темно-синьому дорожньому костюмі з яскравим червоно-мідяним в’юнким волоссям, що м’яко розсипалось його округлими плечима, розгублено кліпало на них своїми великими очима кольору «бурштинового трунку» – вогняної омели, ягоди якої мали незвичний колір темно-вогнистого бурштину з червоно-золотавими вкрапленнями всередині. Чарівні й отруйні. Та незнайомка вся, мов палахкотіла полум’ям – задерикуватим, але доволі милим.

– Так я можу вас провести! – в одну мить опинився вже по цю сторону поруччя принц. – Ви прибули на відбір фрейлін Її Величності?

– Саме так… – дівчина питально втупилась в нього, явно очікуючи почути ім’я.

– Барон Айверн! – ледь підморгнувши Альвісу, мотнув головою принц, представляючись незнайомці. – А ви, мила леді?

– Графиня Аеліра Ванґор, – присіла в реверансі дівчина. – А ви? – з цікавістю повернулась до Альвіса. 

А той, вже не приховуючи роздратування, пропікав поглядом самозванця, намагаючись прийняти якесь більш-менш правильне рішення в цій ідіотській ситуації.

– А це… – сяйнув на нього нахабним посміхом принц, – …Його Високість, принц Евелар Ніктаріон!

– Ой! – знов розгублено вигукнула дівчина, ледь не падаючи в черговий реверанс. – Перепрошую, Ваша Високосте! Я прибула з провінції, тому…

– Не переймайтесь, леді Ванґор! – миттю перехопив ініціативу Альвіс й, подавши дівчині руку, галантно схилився до її тендітних пальчиків, торкаючись їх ніжним цілунком. – Повірте, для мене це не має ніякого значення. А знайомство з вами – велика честь. Прошу! – він поклав її тоненьку долоньку на згин свого ліктя та повернувся до принца, котрий стояв з виглядом людини, що перехитрувала сама себе. – А мій найкращий друг…, – він зробив навмисну паузу, з викликом дивлячись в очі королівському бешкетнику, – …зараз проведе нас туди, куди вам потрібно потрапити. Правда ж… друже?

– З великим задоволенням! – хитро всміхнувшись, принц крутнувся й рушив вперед.

– Я дуже вам вдячна, Ваша…

– О! Прошу вас, леді Ванґор! Обійдемось без гучних титулів! – навмисно голосно промовив Альвіс, протинаючи поглядом спину принца й думаючи над тим, як тепер викрутитись з цієї безглуздої ситуації та не отримати ляпаса за не свою брехню.

– Як скажете, – скромно опустивши очі, пролопотіла вже зовсім розгублена дівчина, прямуючи туди, куди її вели такі шляхетні нові знайомці.