Попелюшка доїдала свої млинці з таким обличчям, ніби її мали вести на ешафот.
Я навіть трохи образився. Не кожну дівчину возять по магазинах за мій рахунок, взагалі-то. Інші б уже стрибали від щастя в просили купити більше.
Але це ж Попелюшка... Вона навіть тут примудрилася влаштувати справжню трагедію.
- Ти виглядаєш такою нещасною, що можна подумати, ніби я над тобою знущаюся, - зауважив я.
- Я буду посміховиськом, - надувши гарненькі губки, невдоволено промовила дівчина
- Ти драматизуєш. Крім того, ніхто ж не змушував тебе одягатися у це лахміття
- Ти ... Ти ... Справжній тиран!
Я посміхнувся, бо вона сиділа червона, як помідор, і щосили вдавала, що не помічає дівчат за сусіднім столиком, які буквально звернули собі шиї.
Дивились вони, звісно, на мене. Але Тейлор була певна, що на неї, і від цього мені було ще смішніше.
Майкл чекав біля виходу з кафе і відкрив двері машини з такою ввічливістю, ніби щодня возить мене в компанії дівчат. Насправді я вперше когось запросив ось так погуляти.
Тейлор залізла на заднє сидіння, притисла до себе рюкзак і втупилась у вікно. Усю дорогу вона мовчала. Я теж, але з іншої причини: мені було цікаво, як довго вона витримає.
Витримала вона рівно до того моменту, коли ми зупинилися перед бутиком.
- Кейне, - голос у неї став якимось писклявим. - Тут все занадто дорого.
- Нехай це тебе не турбує, - пробурчав я.
- Але я так не можу.
Я вийшов, обійшов машину і відчинив їй двері. Вона вчепилася в сидіння обома руками.
- Попелюшко, ти зараз серйозно?
- Я нікуди не піду, - пробурмотіла вона.
- Я тебе зараз закину собі на плече і понесу, але тебе це ніяк не влаштує, правда ж?
Вона важко зітхнула, подивилась на мене спідлоба, наче я її особистий ворог номер один (що, власне, відповідало дійсності), і виповзла з машини з гідністю загнаного кота.
Усередині пахло дорогими парфумами і грошима. Дівчата-консультантки вишикувались одразу, наче солдати. Вони знали мене. Моя мама купувала тут половину гардероба, і я теж заходив сюди кілька разів.
Найстарша з них, пані з бездоганною зачіскою, окинула Тейлор швидким оцінюючим поглядом. Крихітна, майже непомітна гримаса промайнула по її обличчю і зникла. Але я помітив. І мені це не сподобалось.
- Доброго дня, - сказав я. - Ця дівчина потребує нового гардероба. Усе: від повсякденного до чогось для виходу. Взуття, верхній одяг, аксесуари. Покажіть найкраще, що у вас є.
- Кейне! - зашипіла Тейлор, смикаючи мене за рукав. - Ти здурів?
- Мовчи і дивись.
- Мені нічого не треба! У мене є одяг!
- Ага. Я бачив, - кивнув я на її светр і закотив очі.
Попелюшка відкрила рота, щоб відповісти, але тут консультантка вже запросила її до примірочної з оберемком одягу. Тейлор озирнулась на мене з таким відчаєм, що мені на мить стало її шкода. Що за дівчина така? Я хочу зробити їй подарунок, а вона замість того, щоб радіти, психує?
Я розвалився в шкіряному кріслі навпроти примірочних, закинув ногу на ногу й дістав телефон. Для вигляду. Насправді я прислухався.
З-за завіски долинали звуки боротьби.
- Скільки?! - почувся приглушений вереск. - Та за ці гроші можна годувати сім'ю цілий місяць!
- Це ж якісний брендовий одяг, - ввічливо відповіла консультантка.
- Ці ціни доведуть мене до інфаркту!
Я закусив губу, щоб не розсміятися вголос.
Спершу вона вийшла в простих світлих джинсах і м'якому кремовому кардигані. Нічого особливого, тут таке вдягають, щоб просто сходити в кафе. Але вона стояла, незграбно тримаючи руки по швах, із такою розгубленістю на обличчі, що я зрозумів: вона просто не знає, куди їх діти.
І це було... гм. Ну, непогано. Навіть дуже. Джинси сиділи так, що я мимоволі згадав бібліотеку і драбину. Я швидко відвів погляд у телефон.
- Беремо, - кинув я.
- Я ще не...
- Беремо. Наступне.
Далі було ще дев'ять комплектів одягу. Темно-зелена сукня, яка робила її очі схожими на мокре листя після дощу. Сірий костюм, у якому вона виглядала так, ніби щойно вийшла з наради і зараз усіх звільнить. Пальто кольору шоколаду. Шарф. Чоботи. Темно-синя спідниця, після якої мені довелося кілька разів дуже уважно роздивитися стелю.
Кожного разу вона виходила з тим самим виразом на обличчі : "Благаю, не треба, я більше не буду".
- Я віддам, - шепотіла вона мені, коли консультантка відходила за наступною річчю. - Усе до копійки віддам. Мені просто знадобиться для цього років сто.
- Це не борг, - відповів я.
- А що це тоді?
- Відпрацювання.
- Це не відпрацювання, це... це якесь знущання з моїх нервів!
- Ти просто не вмієш приймати подарунки.
- Тому що від тебе подарунки ніколи не бувають просто так!
Тут вона мала рацію, тому я промовчав.
Уже наприкінці, коли консультантки складали наші покупки в величезні паперові пакети з золотими ручками, Тейлор стояла осторонь, обіймаючи себе рукамиі і не дивилась на мене. Її вуха палали.
- Ти чого? - спитав я.
- Нічого.
- Попелюшко.
- Мені просто... ніяково, - вона нарешті підняла очі, і в них я побачив щось таке, від чого мені стало трохи незручно. - Усі ці люди дивились на мене. Ця жінка... ну, ти бачив, як вона на мене подивилась, коли ми зайшли. Я наче якась... Жебрачка
- Не говори дурниць, Тейлор.
Вона закусила губу й так нічого і не сказала.
Я хотів буркнути щось саркастичне. Мав на язиці щось про її світлу голову і про те, що в неї синдром жертви. Але натомість сказав зовсім інше.
- Та жінка на тебе так дивилась, бо ти прийшла в моєму товаристві в цьому вбранні. А зараз ти переодягнулась і виглядаєш, наче справжня принцеса. Зараз вийдеш звідси і всі будуть на тебе озиратися.
Тейлор здивовано кліпнула.
- Це що, комплімент?
- Це факт, - відрізав я і взяв усі пакети (вісім, між іншим). - І не роби такий вигляд. Не зазнавайся.
#38 в Молодіжна проза
#9 в Підліткова проза
#554 в Любовні романи
#47 в Романтична комедія
перше кохання, від ненависті до кохання, мажор і звичайна дівчина
Відредаговано: 21.11.2026